Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Ризі мирні переговори, сили Антанти вимагали від Польщі та Литви порозуміння. 7 жовтня 1920 р. обидві сторони досягли політичного порозуміння, узгодивши лінію перемир'я, яка залишала Вільно на литовській стороні. Потайки Пілсудський уже тоді запланував військову операцію, що мала повернути місто Польщі й відновити надію на відродження Великого князівства Литовського. Цю місію він довірив генералові Луціану Желіговському (1865–1947), ще одному литовцеві польського походження. Желіговський був колишнім офіцером російської армії, одруженим із росіянкою, і розмовляв такою польською, яку ми сьогодні вважали би білоруською; словом, він був сином Великого князівства Литовського. У посланні Пілсудського іншим офіцерам «литовсько-білоруської» дивізії, що наступала на Вільно, можна було почути заклик до місцевого патріотизму: «Ви з цих країв, ось ваша зброя, тож вертайте домів!»[114]. 9 жовтня 1920 р. Желіговський на чолі п'ятнадцятитисячного війська вступив у Вільно. Литовська армія не чинила жодного спротиву, а польське населення міста вітало польських вояків. 12 жовтня Желіговський проголосив «Центральну Литву», що мала стати литовським кантоном, об'єднаним із Польщею у федерацію.

Двома іншими кантонами мала бути етнічна Литва зі столицею в Каунасі та білоруська Литва зі столицею в Мінську. Ідея Литви з кантонів, об'єднаних у федерації з Польщею, з'явилась не на порожньому місці. Її висунули під час повстання 1863 р., а потім десятиліттями обговорювали соціалісти. Проте в умовах 1920 р. цю ідею неможливо було втілити. Відбудова федеративного Великого князівства Литовського потребувала щонайменше всіх трьох кантонів, тоді як Желіговський із Пілсудським спромоглися створити лише один. Литовський уряд у Каунасі не виявляв до цього жодного бажання, а окупація Каунаса не лише порушила би дух федералізму, а й спровокувала би негативну реакцію європейських сил. Зі свого боку польські ендеки також робили все можливе, щоб жоден білорусько-литовський кантон так ніколи й не з'явився. Того ж дня, як Желіговський проголосив «Центральну Литву», польська делегація в Ризі відхилила більшовицьку пропозицію щодо Мінська та інших земель, які були зайняті польською армією. Було зрозуміло, що федеративна програма приречена. У польській делегації домінував ендек Станіслав Грабський (1871–1949), який хотів створити таку Польщу, де переважали би поляки. Він взяв гору над союзником Пілсудського Леоном Василевським, що відстоював федеративну позицію[115]. Його делегація представляла на переговорах націонал-демократичний польський уряд і сейм, а не Пілсудського, голову польської держави. За Пілсудським стояли армія та її офіцерський корпус, за Грабським — сейм, в якому домінували ендеки.

Отже, ідея федерації була приречена на поразку через посилений спротив польських ендеків у Варшаві та литовського уряду в Каунасі, що унеможливили створення білоруського та етнічного литовського кантонів. Таким був неоголошений союз модерних націоналістів, що прагнули створити національні держави й поховати ранньомодерні традиції Речі Посполитої. Щоб уникнути будь-яких формальних двозначностей, Литва офіційно зреклася Люблінської унії 1569 р.

НАЦІОНАЛЬНІ НАСЛІДКИ РИЗЬКОГО ДОГОВОРУ 1921–1939

Білорусь. Білоруські діячі розцінили Ризькі домовленості як зраду та трагедію. Хоча попереду були інші проблеми, після Риги вже неможливо було повірити, що Варшава підтримає білоруські сподівання. Хоча польська держава утримувала Вільно та деякі західно-білоруські території, цього було недостатньо, щоб зробити ідею федерації досяжною. Визначені в Ризі кордони, як того й прагнули ендеки, перетворили білоруськомовну меншість у Польщі на незначну та сільську. Без Мінська білоруська інтелігенція була замалою, щоб стати союзником будь-якої польської політичної партії; а тільки-но в Мінську було встановлено радянську владу, як білоруські національні прагнення в межах Польщі стали розцінюватись як прихований більшовизм. Радянський Союз справді виглядав надзвичайно привабливим для польських білорусів. Його було створено як номінальну федерацію держав у 1922 р. Однією з них була Білоруська Радянська Соціалістична Республіка зі столицею в Мінську. Радянська політика, нав'язана Комуністичному Інтернаціоналу, полягала в тому, що Білоруська РСР мала розширитись на захід, щоб включити етнічні білоруські землі в межах Польщі.

У 1920-х рр. комунізм, експортований до Польщі, експлуатував гасла антидержавного націоналізму та земельного питання. У ці ранні роки Радянського Союзу для роздмухування революції в Польщі було використано два ленінські тактичні нововведення — союз із селянством й експлуатація національного самовизначення. Закордонна агітація підтримувалася відповідними акціями вдома. Етнічний принцип, базис реваншизму Білоруської РСР та створеної в Польщі Комуністичної партії Західної Білорусі, був насправді втілений у межах Радянського Союзу. У 1923, 1924 і 1926 рр. територія радянської Білорусі розширилась на схід за рахунок Російської республіки, а в 1920-х рр. Москва підтримувала білоруську культуру. Тоді як в імперські часи не було жодної школи з білоруською мовою викладання, у 1920-х рр. Білоруська РСР могла пишатись Академією наук, Білоруськими державним університетом та бібліотекою, Інститутом білоруської культури та чотирма тисячами білоруських шкіл. Саме в радянській Білорусі було написано перший підручник з білоруської історії, однак він не був виданий, а його автора вислали в Москву[116].

Польська ж політика впродовж 1920–1930-х рр. залишалась репресивною, закриваючи рештки білоруських шкіл й ув'язнюючи опонентів. У Вільні білоруський рух взагалі перестав розвиватись. Білоруські діячі мали небагато можливостей винести свої модерні національні ідеї за межі Вільна, наприклад, до таких сумнозвісно відсталих регіонів, як Полісся. Польська політика ніколи не дозволяла творення білоруської нації. З іншого боку, в 1930-х рр. сталінський Радянський Союз знищив білоруське радянське суспільство, що з'явилось у 1920-х рр. Цей контраст добре помітний на прикладі білоруського політика Браніслава Тарашкевича (1892–1938), який народився поблизу Вільна, навчався в місті, а в юності брав участь у діяльності польських і білоруських організацій у Російській імперії. В міжвоєнній Польщі він був видатним захисником білоруської справи як депутат парламенту, директор білоруських шкіл і засновник та голова селянської організації «Громада». 1925 року він вступив до Комуністичної партії Західної Білорусі та був ув'язнений в Польщі. У своїй камері протягом чотирьох років Тарашкевич переклав усього «Пана Тадеуша», захопивши рукопис із собою до Радянського Союзу після обміну полоненими у 1933 р., але не зміг його там надрукувати. Йому навіть не дозволили оселитись у радянській Білорусі. 1937 року його заарештували в Москві, а роком пізніше стратили. Рукопис перекладу вцілів лише завдяки його вдові[117].

Польща. Ризький договір, поділ Білорусі та збройне захоплення Вільна означали провал Міцкевичевої ідеї Великого князівства Литовського в польському політичному житті. Пілсудський, представник цієї федеративної традиції, зазнав цілковитої поразки від Дмовського, провідника інтегрального націоналізму. Керуючись простими методами, ендеки тріумфували як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вони також користались засадничою перевагою політичної географії. Конституційний сейм, скликаний у лютому 1920 р., представляв лише Центральну Польщу, бо майбутня Східна Польща була на той час окупована Червоною армією. Таким чином, він був непропорційно націонал-демократичним, а тому незацікавленим приєднувати достатню для створення федерації кількість східних територій. Його підтримка Ризького договору створила Польщу, яка мала недостатньо територій на сході, щоб бути федерацією, але не так вже й мало, щоб залишитись мононаціональною державою. Націонал-демократичний подарунок більшовикам у Ризі в 1921 р. у вигляді Мінська, Камянця-Подільського, Бердичева та навколишніх територій залишив сотні