Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

жодна людська істота не може безкарно сприйняти таке видовище. І я не взяв до уваги, що коли в дім життя навстіж розчиняються двері, туди може ввійти те, для чого в нас немає імені, і людська плоть може стати покровом жаху, який навіть неможливо описати. Я грався із силою, яку мені годі було збагнути, і ви самі бачили, чим усе закінчилося. Хелен Воан правильно вчинила, накинувши собі на шию зашморг і померши, хоча то була жахлива смерть. Почорніле обличчя, огидна субстанція на ліжку, що на ваших очах плавилась і перетворювалася з жінки на чоловіка, з чоловіка на чудовисько, а з чудовиська на щось іще страхітливіше — увесь той жах, свідком якого ви стали, мене не надто дивує. Те, що доктор, за яким ви послали, бачив і від чого здригався, я помітив дуже давно. Я знав, що зробив, уже тієї миті, коли дитина з'явилася на світ, а коли їй заледве виповнилося п'ять років, я не раз і не двічі бачив її з другом, ви можете здогадатися, яким саме. Для мене він став незмінним втіленням жаху, і через кілька років, коли я відчув, що мені вже несила це терпіти, я відіслав Хелен подалі. Тепер ви знаєте, що налякало того хлопчика в лісі. Решту цієї дивної історії та все інше, що ви мені розповіли зі слів свого приятеля, я дізнавався по крихтах, мало не до останнього розділу. І тепер Хелен возз'єдналася із собі подібними...

Сокровенне світло

I

Одного осіннього вечора, коли за серпанком блакитного туману сховався увесь ґандж Лондона, а дальні вулички та алеї здавалися блискучими й ошатними, містер Чарльз Селісбері неспішно спускався по Руперт-стріт, неквапною ходою наближаючись до свого улюбленого ресторану. Він ішов з похиленою головою, вивчаючи бруківку вулиць, і, вже майже діставшись вузьких дверей, наткнувся на чоловіка, що саме підходив з далішнього кінця вулиці.

— Пробачте, я не помітив вас. Невже це ви, Дайсоне?

— Ага. Як поживаєте, Селісбері?

— Помаленьку. Але де вас носило, Дайсоне? Здається, я не бачив вас цілих п'ять років.

— Ні, ви помиляєтеся. Пам'ятаєте мої скрутні часи, коли ви завітали до мене на Шарлот-стріт?

— Ще б пак! Пригадую, як ви казали тоді, що заборгували за п'ять тижнів оренди і що вам довелося продати свого годинника за дуже символічну ціну.

— Любий Селісбері, у вас чудова пам'ять. Мені тоді направду сутужно велося, та, що цікаво, невдовзі після нашої.з вами зустрічі справи лише погіршилися. Як описав моє фінансове становище один мій приятель — «голий, як липка». Я не любитель таких виразів, але саме так усе й було. Гадаю, нам ліпше зайти досередини. Іншим людям, мабуть, також кортить попоїсти — звичайна людська слабкість, Селісбері.

— Звісно, ходімо. Дорогою сюди я якраз думав про те, чи вільний столик в кутку. Той, де крісла з оксамитовою оббивкою.

— Я знаю, про який ви столик кажете. Він не зайнятий. Отож, моє скрутне становище лише погіршилося.

— І що ж ви зробили? — запитав Селісбері і, знявши капелюха, вмостився за столиком у кутку, кинувши на меню повний приємного очікування погляд.

— Що я зробив? Сів і почав думати. У мене була добра класична освіта і цілковита відраза до будь-якого роду праці; і з цим я постав перед світом. Знаєте, я чув, що є люди, яким оливки здаються огидними на смак! Бідолашні! Я часто міркував над тим, що під червоне вино, та ще й з оливками, я міг би написати геніальні вірші. Може, замовимо к'янті? Хай це і не найкраще вино, але його подають в чарівній оплетеній пляшці.

— Воно тут якраз непогане. Можемо замовити навіть велику пляшку.

— Чудово. Задумавшись над своїм скрутним становищем, я твердо вирішив узятися за перо.

— Справді? Доволі неочікувано. Виглядає, однак, що вам непогано ведеться.

— Однак! Яка насмішка над шляхетною справою. Боюся, Селібсері, у вас немає тої поваги до митців, на яку вони заслуговують. Уявіть собі: я сиджу за своїм письмовим столом, з пером, чорнилом і чистим білим аркушем, ви навіть зможете це побачити, якщо зайдете до мене, і якщо за кілька годин навідаєтеся знову, то (швидше за все) перед вами постане творіння!

— Воно-то так. Але я думав, що на літературі не сильно розживешся.

— Ви не праві. Її плоди — неймовірні. Між іншим, невдовзі після нашої з вами зустрічі я успадкував невелику суму. Помер мій дядько, що виявився несподівано щедрим.

— Зрозуміло. Що ж, дуже доречно.

— Звісно, це був дуже приємний дарунок. І я завжди розцінював його як внесок у свої дослідження. Я казав вам, що я — письменник, та було б, мабуть, доречніше назвати себе науковцем.

— Боже милостивий, Дайсоне, а ви й направду дуже змінилися за останні кілька років. Я завжди вважав вас неробою, що без діла тиняється містом — тим, кого із травня по липень можна чи не щодня побачити на північному боці Пікаділлі.

— Саме так. Але навіть тоді я, хоч і несвідомо, формувався як особистість. Знаєте, мій бідний батько не мав чим оплатити моє навчання в університеті, і я завжди — через власне невігластво — скаржився на те, що не здобув освіти. Але я був молодим телепнем, Селісбері. Моїм університетом стала Пікаділлі. Саме там мене захопила велика наука, що й досі не відпускає.

— Про яку науку ви кажете?

— Науку великого міста, фізіологію Лондона. Це — буквально й метафізично — найвеличніший предмет, який може полонити людський розум. Яке ж смачне це рагу із фазана! Мене й сьогодні все ще приголомшує думка про те, яким величезним і складним є Лондон. Якщо наполегливо вчитися — людина зможе осягнути Париж, та Лондон завжди залишатиметься загадкою. У Парижі можна сказати: «Ось тут живуть актриси, тут — представники богеми, а тут — нездари», але в Лондоні все геть інакше. Ви не помилитеся, сказавши, що на такій-то вулиці мешкають прачки, але там само, в будинку на другому поверсі, хтось вивчає походження арамейської мови, а на горищі будинку навпроти доживає свої останні дні всіма забутий митець.

— Бачу, Дайсоне, ви нітрохи не змінилися, — мовив Селісбері, маленькими ковтками попиваючи свій к'янті. — Думаю, ваша надто бурхлива уява вводить вас в оману. Містерія Лондона існує лише у ваших фантазіях. Як на мене — це