Читати книгу - "Джури і Кудлатик, Володимир Григорович Рутковський"

В мене потекла слина. Адже ми, вовки, дуже полюбляємо рибу, проте ловити її ще не навчилися. То чи поділиться людина зі мною не лише рятівним вогнем, а й рибою?

Проте людина не поспішала. Спочатку вимазала рибину товстим шаром річкового глею, тоді розгребла вогонь і поклала здобич на спід.

Якби я міг говорити по-людському, то неодмінно вигукнув би: ну навіщо ти так чиниш? Хіба не знаєш, що вогонь будь-що перетворює на попіл?

Та людина тим не переймалася. Вона все підкидала й підкидала хмиз у вогонь. А за деякий час знову розгребла його і витягла те, що туди поклала. Вона розбила глину, і мені в ніздрі ударив такий смачнючий запах, якого я ще ніколи не відчував. Людина подивилася на рибину, тоді на мене, затим розірвала рибину навпіл і кинула мені.

Так, я не помилився. Рибина пахла надзвичайно смачно, але насправді була ще смачнішою.

З тієї миті я вже був переконаний, що ця людина мені не ворог. Вона швидше друг, бо тільки друг може ділитися поживою. І через це я ніколи вже не зможу на неї напасти, хоч би який був голодний.

Коли настала ніч, ми, перед тим, як заснути, тісно притислися одне до одного. А зранку я відчув себе так, що міг перевернутися на інший бік. Наш високий берег забовванів ще виразніше. От би зараз попливти до нього! Проте навряд чи стане в мене сил ще й на це. Та й не дуже хотілося. Товариство людини мені чомусь подобалося дедалі більше.

Кілька днів ми їли саму лише рибу. І хоч сили нам почало прибувати, все ж дивитися на рибу інакше, як з відразою, я вже не міг. Мій погляд заворожували качки, які з шерехом пролітали над головою. Деякі з плюскотом падали на воду за очеретами і вдоволено крякали. От би спіймати бодай одненьку!

Схоже, ці думки прийшли й до людини. Вона довго прислухалася до крякання, а тоді повернулася до мене й запитала:

— А чи не вполювати нам якусь качечку?

Мій хвіст заметлявся сам собою: ще б пак!

Людина усміхнулася. Тоді поповзла до заростей верболозу, відпиляла гостряком довгу лозину й подалася до заростей хмелю. Там вона відбатувала шмат ліани. Крекчучи від напруження, зігнула гілляку дугою і зв’язала її кінці ліаною. Потому вибрала із сушняка невеличку палицю з гулькою на одному кінці, поклала її на ліану й почала знову підкрадатися до очеретяних кущів. Обережно визирнувши з-за них, вона натягла ліану і раптово її відпустила. Ліана дзенькнула, і палиця стрімко зірвалася з неї. Почувся тупий удар і відразу за тим — короткий качиний скрик. Людина поповзла за кущі й повернулася з великим селезнем. З ним вона вчинила так само, як з рибою: густо наквацювала глеєм і закопала під вогнем. Признаюся, що такої смачної поживи я в своєму житті не куштував!

Ми провели на цьому березі кілька днів. І я був страшенно цим втішений, бо одужання, як відомо, потребує повного шлунку. А наповнювати його мені самому було не під силу. Тож і не дивно, що коли людина поверталася з поживою, хвіст мій сам собою починав вдячно стукати по землі.

Двічі навідувалися до нас собаки, проте варто було людині кинути у їхній бік тліючу гілляку, як вони знову щезали. Від нас утік навіть грізний ведмідь, коли в нього полетіло кілька палаючих поліняк. Отож за своє життя я не боявся. Мене турбувало інше — що не я, а людина здобувала поживу. Чи зможу хоч колись їй віддячити? А про те, що я вже не дивився на неї як на ворога, навіть і казати не варто. Ночами, не криючись, ми присувалися одне до одного якомога ближче. А вдень людина тільки те й робила, що полювала і годувала нас обидвох.

На жаль, за кілька днів наполохані качки перебралися подалі, і ми знову змушені були перейти на вже остогидлу рибу.

— Ні, треба щось придумати — обгризаючи сомикового хвоста, сказала людина. — Але що?

Наступного ранку вона заходилася збирати очерет і паліччя в снопи і зв’язувати їх ліанами. А коли на воді загойдалася чимала купа, людина вибралася на неї і сказала мені:

— Ну що ж, бувай здоровий!

І відштовхнулася тичкою від берега.

Я завмер. Людина що — покидає мене? Покидає самого на березі, де зграї хижаків тільки й чекають, аби погасло страшне для них вогнище?

Я підвів голову і розпачливо заскавулів.

— Як же так? — скавулів я. — Ми ж із тобою зігрівали один одного від холоду, разом боронилися від спільного ворога, і саме ти не дав мені загинути від голоду! І після цього всього ти кидаєш мене напризволяще?

Людина озирнулася. Тоді зупинила тичкою купу хмизу і здивовано вигнула брову.

— Ти не хочеш лишатися тут? — спитала вона. — Ти, вовк, хочеш плисти зі мною?

Я забив хвостом по землі: так, хочу! А тоді зіп’явся на ще неслухняні ноги і почалапав до берега.

— Ну й диво! — вразилася людина й кількома поштовхами тички повернула купу хмизу назад. Потому нахилилася й допомогла мені перебратися на хмиз. Я безсило опустився біля її ніг, а тоді (сам не знаю, як воно вийшло) вдячно лизнув руку людини.

Людина вражено закліпала очима і засміялася.

— Ну й диво! — повторила вона і відштовхнулася від берега.

Швидка течія підхопила нашу купину. Кілька разів вона підводила нас майже впритул до правого берега. Проте тільки-но ми збиралися видряпатися на нього, течія знову відбігала на середину річки. Однак людина цим не переймалася.

— Колись та виберемось, — сказала вона. — А зараз не завадило б щось уполювати.

Вона зачекала, доки течія занесе нас до лівобережної мілини, а тоді сильним поштовхом тички причалила до берега й вибралася на сухе. Тут від качви аж рябіло. Людина вполювала дві, потім розвела багаття, і ми дуже гарно провели біля нього цілу ніч. Кілька разів із-за верболозу долинав собачий запах, проте ми тим не переймалися. Нас захищало багаття.

Вибратися на наш високий берег вдалося лише на третій день. Деякий час ми відхекувалися в кущах край урвища, а коли в животах забурчало від голоду, подалися на лови. На жаль, качви на цьому березі не було, а всіляка дичина не підпускала нас близько до себе. Тож ми лягли спати голодні. А наступного дня вже мені випала нагода віддячити