Читати книгу - "Належу йому, Тая Смоленська"

У мене перед очима все ще сталеві м’язи Алмазова. У нього справді гарне натреноване тіло. На нього можна дивитися й дивитися.

Думки віднесли мене взагалі не в той бік.

Доводиться нагадати собі, що цей чоловік виграв мене в Стаса лише для того, щоб на знак подяки я пригледіла за його донькою. Гіпотетично можливою донькою.

Я привожу себе до ладу, одягаю шорти й майку і виходжу у вітальню.

Ярослав сидить на дивані. Кіра спить у нього на руках, що мене неймовірно тішить. Отже, і справді зубки турбували, а вона повністю здорова. Не те щоб я не довіряла Міранді, але хвилювання за Кіру досі не залишало мене.

Руслан стоїть посередині кімнати, не помічаючи моєї появи. Він різкими й нетерплячими рухами розкриває білий конверт.

Я не відразу здогадуюся, що це. Потім згадую нашу вчорашню розмову. Імовірніше за все, прийшов результат тесту на батьківство. Швидко так.

Я завмираю й уважно стежу за виразом обличчя Руслана. У нього щелепи щільно стиснуті й жовна на щоках і шиї смикаються. Він напружений до межі.

Немов у сповільненому зніманні розгортає папір. З непроникним виразом обличчя проходиться поглядом по рядках. А потім різко підіймає голову й дивиться на Кіру.

— Та бути цього не може! — вражено каже він.

— Що там? — запитує Ярослав. Хоча, як на мене, відповідь і так зрозуміла. Надто вже Кіра схожа на Руслана.

Я чомусь і не сумнівалася, що вона виявиться його донькою.

— Вона і справді моя донька. Софі від мене народила. Але чому… чому нічого не сказала?

Руслан тре обличчя. Він спантеличений. Підходить до столу і відкручує пляшку з водою. Жадібними ковтками спустошує всю пляшечку.

— З глузду з’їхати, — прочищаючи горло, говорить він. — У мене весь цей час донька була.

— Ласкаво просимо в клуб татусів, братан. Тепер ти розумієш як було мені, коли я про сина дізнався, — Ярослава, здається, потішає вся ця ситуація. На відміну від Руслана.

Той повільно підходить до дивана. Дивиться на Кіру наче вперше.

— На мене схожа, — констатує він. В цей час говорить м’яко, з придихом.

— Я тобі одразу про це сказав.

— Потрібно знайти Софі й зрозуміти, що сталося, — ігнорує він колючі слова друга. — Не могла вона ось так доньку залишити.

— Та ну? — їдко гмикає Ярослав. — Тобі нагадати, де матір мого сина?

— Софі не така.

Руслан стрельнув у нього попереджувальним поглядом, і той замовк. А я все так і стояла осторонь, не знаючи, що мені робити.

— Потрібні документи на дитину. Я не можу сидіти в Штатах до її повноліття, — він нервово проводить рукою по волоссю.

— Варто порадитися з адвокатом. І, напевно, викликати поліцію. Щоб вони склали протокол. А то потім звинуватять тебе у викраденні.

— Жодної поліції поки. Раптом у Софі проблеми й вона таким чином убезпечила дитину? А ми засвітимо її? — різко відповідає Руслан.

— Тоді залишається адвокат. Вік, годі там вдавати кімнатну рослину. Кіру час годувати. Я все-таки не наймався в няньки. Дав вам із Русланом солоденько подрімати після важкої ночі, а тепер уже вибачте, — хитро усміхнувся він, подивившись на мене.

Я ж фарбою залилася. Він явно натякав не на те, що ми з Русланом вночі з малечею няньчилися. Дурні в нього жарти. Взагалі не смішно.

— Так, давай її мені.

Кілька наступних днів Руслан виглядає знервованим. Він йшов кудись ночами, повертався тільки до ранку. Спав кілька годин, а потім проводив час, стоячи над сплячою донькою і розглядаючи її.

Його поведінка була вкрай дивною.

А одного дня я взагалі прокинулася вранці й виявила, що не сама в ліжку. Алмазов на мої крики обурення лише насупився і сказав, що випадково заснув поруч. Вирішив трохи з донькою побути, але дуже втомився й не помітив, як приліг і відключився.

Напруга практично була відчутною. Вони з Ярославом обговорювали щось у вітальні за столом. І не потрібно підслуховувати їхню розмову, щоб зрозуміти, що це стосується Кіри і її матері.

Я насправді й сама пройнялася цим нервовим напруженням. А ще мені незабаром потрібно було відлітати.

Я як і раніше дзвонила матері з телефона Алмазова. Він відмовився мені повертати мій. Я була обурена. Гаразд, він мені не довіряє, але ж я підписала той клятий договір про нерозголошення. Мені не потрібні штрафи й суди. Та я взагалі навіть і не думала розповідати кому-небудь про його приватне життя. Але, звісно ж, Руслан усе вирішив сам.

— Я лечу завтра. У мене перегони в Монако. Ви двоє впораєтеся тут без мене? — окинув нас поглядом Ярослав, потягуючи з пляшки газовану воду.

Руслан обдарував його роздратованим поглядом. Мені ж стало недобре від думки, що вже через день ми з Алмазовим залишимося наодинці. І неважливо, що Ярослав жив у сусідньому номері, а в мене під боком дитина. Однаково залишитися з Русланом це… бентежно.

Ми з ним крім коротких фраз у справі особливо й ні про що не розмовляли. Він постійно навантажений своїми думками, я ж не до кінця розумію, скільки ще часу йому будуть потрібні мої послуги. Адже мова йшла про кілька днів, тим паче він тепер точно знає, що Кіра його донька. То чому не найме професійну няню?