Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Ввесь час до повернення Чорного Зоя провела у своїй кімнаті. Їй було боязно виходити з неї, боязно спілкуватися з людьми. Вона відчувала себе недоречною в його домі.

Їй було страшно, Зої було дуже складно переживати своє положення, але вона не знала, що робити, щоб змінити ситуацію. Вона мусила знайти в собі силу і віру, що все вирішиться само собою і вона зможе знайти вихід з цієї складної ситуації.

Зоя мала змогу роздивитися кімнату в яку її поселили. Вона була ніби стерильною, тут не відчувалося життя, лікарняна палата і те здавалося їй затишною. Одна лише фотографія, яку обрамляла позолочена рамка, зацікавила дівчину.

На ній були зображені Лада з Андрієм. Зоя ще ні разу не бачила, що вони так посміхалися, коли знаходились поруч один з одним.

Вона ніколи не бачила такої любові і тепла між двома людьми. Вона мріяла про таке життя, де була б любов і згода.

Але для неї все було інакше. Вона була сама і не мала нікого, на кого можна було б розраховувати. Її майбутнє залежало від Андрія, і вона боялася цього.

Дівчина, ледь торкаючись погладила світлину, але раптом вона почула шум за дверима. Вона підняла голову і побачила, що двері відчиняються. Чорний стояв на порозі і дивився на неї. Вона раптово відчула, як її серце б'ється в грудях.

— Мені сказали, що так нічого й не їла. Такою поведінкою ти нашкодиш лише собі. — Сказав він і підійшов до столу, де поклав тарілку з їжею. Вона подивилася на нього, але не змогла сказати ні слова. Зоя боялася.

— Ти повинна поїсти, ти вже давно нічого не їла. — Продовжував він і сів на ліжко поруч з нею. Вона почувала його дихання і знала, що він стежить за кожним її рухом.

Зоя старалася поводитися непомітно, дівчина хотіла злитися з інтер'єром, аби тільки чоловік пішов. Її лякала реакція тіла на цього чоловіка, до нього хотілося доторкнутися, хотілося аби він торкався її. Зоя відчула прилив жару, та вмить зашарілася.

— Думаю, нам не варто чекати, поки Лада розбереться зі своїми почуттями, давно настав час поговорити, ти так не вважаєш? — Промовив Чорний, беручи звідкілясь стілець, сідаючи навпроти Зої.

Зоя важко проковтуючи власні слова, кивнула, боячись того, що він має сказати.

— Лада говорила, що ти ніде не навчалась, це так? — Зоя знову кивнула, віддаляючи від чоловіка в міру того, як він нахилився до неї.

— Припини трястись. — Він стукнув кулаком по своїй же нозі, від чого дівчина зойкнула та підстрибнула на місці. — Хіба я за ввесь цей період зробив щось таке, що змусило тебе боятися, якось нашкодив тобі?

— Ви.. Ви - Чорний... — Заїкаючись сказала врешті-решт Зоя.

— Чорний. Ну звісно. — Розчаровано засміявся чоловік.

— Я... я не знаю, що ви ще хочете почути від мене. — Кращий спосіб захиститися це напасти. Такти то вірна, однак Зої ні від кого оборонятися. Андрій зараз сидить перед нею, здається, втомлений та спантеличений.

— Я хочу почути, що конкретно ти знаєш про себе і про мене. — Тяжко видихнув чоловік, здається він розчарований тим, якою неосвіченою виявилася Зоя. Це усвідомлення змусило Зою відчути ще більший сором.

Вона не така елегантна і розумна, як Лада, вона не така смілива, як її названий брат Сергій, якого вона боялася, вона не така владна як Андрій.

Вона - ніхто, дефектна дівчинка, яка тепер прив'язана до дорослого чоловіка, який, до всього, є чоловіком жінки, яка її врятувала він неминучого. Якщо вона себе так почуває, то їй доводиться лише здогадуватися, яким обтяженим себе почуває зараз Андрій.

Йому на голову впала дівчина, яка не має нічого за плечима, яка була на волосині від смерті, і яка по дивному збігу обставин тепер в нього, виявляється залежить.

— Я знаю, про вас лише те, що Чорні безжальні, і їх варто остерігатись навіть більше ніж тих самих Червоних.

— Он воно як. — Зацікавлено протягнув чоловік. — А про себе, що ти знаєш про себе?

— Я - дефектна. Більше нічого.

— Та ні, ти не дефектна. Ти просто не знаєш своєї справжньої сили. Свою фіолетову райдужку ти вже бачила? — Зоя мугикнула у відповідь. — Фіолетова каста завжди була залежною від когось. Така вже ваша доля. Загалом вас називають Реципієнтами, які резонують лише на свого Донора. Важко, так? — Чоловік бачив що Зоя поки не розуміє про що він говорить.

— Простими словами, Донор - це твій ідеальний партнер. Фіолетові пізно дорослішають, не так, як всі інші, ваша каста є найменшою в сучасній ланці. Здебільшого це через те що не всім вдається знайти свого партнера і вони гинуть від того що не можуть виносити фізичного контакту з тими хто не є їхнім Донором.

— Але я не хочу бути Реципієнтом. Я хочу мати контроль над своїм життям, над своїм тілом, над своїми емоціями. Я не хочу бути залежною від когось і не хочу, щоб моє життя залежало від Донора. Я хочу бути вільною, як всі інші, які не належать до фіолетової касті. — Зоя відчувала, як її голос дрібніє від страху та обурення.

Андрій поглянув на неї, як на малу дитину, які й говорять, що апельсин, то апельсин, а вона вперто заявляє, що картопля.

— То ви виходить..? — Зоя не наважувалась промовити ті самі слова.

— Так я - твій Донор.

— А як же Лада? Я думала точніше вона казала... Але ви ж подружжя.

— На жаль і таке буває. Помилки бувають і в природі. — Андрій піднявся зі стільця для того, аби підійти ближче до Зої. Йому просто захотілося до неї доторкнутися, цей тактильний голод працював в обидві сторони. Він теж відчував цю потребу.

І це було найстрашніше. Зробити щось не так, злякати й до того злякану дівчину. Нашкодити їй більше, ніж вже нашкодив.

— Я розумію, що вам не хотілося бути в такій ситуації. Я знаю, що я помилка.

— Не хотілося, ти права, однак, нам варто прийняти це. І ти ніяка не помилка. — Андрій взявся обома руками за щоки Зої, піднімаючи її обличчя до себе. — Ти хороша, розумна дівчина. А головне сильна, бо слабка б здалася.

— Я і хотіла, та ваша дружина мене врятувала.

— Що ти маєш на увазі? — Насупився Андрій.

— Я хотіла стрибнути з мосту Плачу. — Витираючи очі сказала Зоя, вона хотіла вирватись з рук Андрія, аби тільки він не бачив її такою.

— Певне, тяга до самопошкодження у вас Фіолетових у крові. — Задумливо сказав чоловік, відпускаючи дівчину.

Він відступив від неї даючи змогу вдихнути на повну, бачив же, як від страху широко відкрились її очі, відчув це, ніби сам прожив її емоції.

— А щодо Чорних? — Несміливо запитала Зоя, підсовуючи до себе ближче тарілку з вечерею.

— А щодо Чорних ти мала рацію, мені нічого більше додати. — Сказав, як відрізав, та направився до виходу. — Тобі краще вечеряти наодинці, на сьогодні фізичного контакту було достатньо.

Андрій вийшов, залишивши Зою у власних думках.

Йому й самому насправді було про що подумати. Одкровення Зої не здивувало його, та здивувала реакція чоловіка не неї. Це було вперше, коли він торкаючись її лиця, глянув на неї не лише, як на дівчинку, яка потребує його допомоги та присутності. Не глянув на неї як на тягар, а як на жінку, ту яка може його привабити. Вона поки що не розкрила в собі потенціал.

Але має всі шанси стати його проблемою.

Напевно, таке вже його прокляття бути пов'язаним з Фіолетовими, постійно відчувати їх та згорати від шаленого вирію їх почуттів.

Тож так, йому є над чим подумати, і щось здається Андрію, що цієї ночі йому, як і минулої буде не до сну.