Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

-       Тяжко вчити! Три дні, як ідіот, вчив і нічого у голову не влізло.

-       І не залізе. Тому що пусто у твоїй  голові, - підсумовувала вчителька, але трійку сяку-таку малювала, адже учив, щось робив, щось казав. А учню того й треба, на більше не зазіхав.

       Сашко  сидів  підозріло спокійно: не повторював, не хвилювався. Це Наталію Володимирівну зачепило за болюче зразу:

-       Вігура   у нас найрозумніший? Йому й повторювати не потрібно, так?

-       Ага, - розплився у посмішці Сашко.

-       Ну то   я вас слухаю, Вігура, - вчителька вже  насолоджувалася у передчутті  моменту, коли вліпить  чергову двійку. Треба сказати, що  у розмовах з цією  жінкою я й  сама ловила  не один раз себе на думці, що, напевне б, не хотіла  мати такої  вчительки. Благо, всі мої  вчителі   не те,  що  боялися, а якось  з  небажанням  ставили  двійки. Спочатку виводили  погану оцінку олівцем, щоб учень мав можливість перездати, виправитися.  І так раділи, коли ми ці двійки перездавали  або  закривали  кращими оцінками. А ще  частіше  вчитель тягнув нас  за вуха хоча б  до трієчки, аби не ставити ту  злощасну  двійку.

 Наталія Володимирівна,  складалося враження,  живилася  від  енергії, яку виробляв  дитячий  організм, коли вона  ставила  жирною  пастою товстелезний  двояк на пів щоденника. Вона й одиниці прекрасно малювала, з ентузіазмом і творчим підходом.

-       Олесь Гончар, «Собор»,  відривок, - пропищав Сашко. -

Я пам’ятаю мить чудову,

Коли мені з'явилась ти,

Як привид, сповнений любов'ю,

Як геній чистий красоти…

 Наталія Володимирівна почервоніла, потім  зблідла, а далі  переварила свій гнів і мовила:

-       Не з тієї  опери уривок, юначе. Читайте «Собор»!

  Сашко  цілком  спокійно   почав читати  спочатку «Білієт  парус  одинокий», потім лист  Тетяни Ларіної. У Саші  була чудова пам'ять на поетичні  твори російської  літератури, а от з «Собором»  аж ніяк: не та аура, планети не зійшлись, повний місяць завадив. І от коли Саня  хвацько почав декламувати: «У зимові вечори Дівчата гадали: І за хвіртку черевик, Зняв з ноги, жбурляли…»,  Наталія Володимирівна піднялася зі стільця ( видовище: вулкан готується до  виверження) і як  закричить на весь клас:

-       Доси-и-и-и-и-ть!!!

 Всі затихли, як миші, що полізли серед ночі зерно цупити й почули  господаря з лопатою, а Сашко засміявся.  Видно, нервове. Тоді вчителька як двинула  кулаком по столу. От тепер в класі настала  гробова тиша, замовчав навіть Сашко. За кілька секунд почувся тріск, і по столу пробігла  тріщина… стіл  із ДСП розпався на дві половинки, а вчителька впала   непритомна.

Я побачила  старосту Лєну з дівчатами в учительській, і у мене  похололо всередині, настільки вони були перелякані, коли  вимагали  негайно викликати швидку.  Я думала, що швидка   повезе й мене  разом з  Наталією Володимирівною до лікарні, але минулося. Допомогла водичка холодненька з пульверизатора для обприскування квіточок.

  Наталія Володимирівна пролежала  з місяць у лікарні з нервовим зривом і переламаною  рукою, а коли повернулася, то назавжди  відмовилася від мого класу.  Клас  Сашку  був  страшенно  вдячний,  але лише деякий час. Тиждень на місці уроків української мови та літератури ставили заміни на інші предмети, частенько доводилося проводити класні години й мені. Ніхто не хотів брати вакантні години, а предмет-то був важливий.

-       Ну, що, догралися? – питала серйозно.

-       А чо ми? Це Сашка! – переводили стрілки,  дотримуючись улюбленого життєвого кредо «моя хата крайня, ні про що мене не питайте».

-       А то, - почала пояснювати. – Він дуркував, знущався над вчителькою, а ви усі дивилися й реготали. Весело було? А тепер? Це співучасть, любі мої! Також карається.

-       То що, прибити Сашка? – знайшли рішення, не довго думаючи.

-       Прибити? Грандіозний варіант вирішення питання!  А ще версії які будуть?

-       Вигнати зі  школи? – це дівчата так  креативно.

-       Я більше так не буду,- плакав Сашко, писав на дошці, малював плакат. Але я розуміла, що всі ці  високохудожні каяття та його миле личко не повинні зробити так, щоб я забула і не покарала. Треба було гнати свою лінію: школа – не місце для подібного неподобства, правила для усіх однакові, їх треба дотримуватися.

-       Саша, я до тебе  чудово ставлюся, але ти сам розумієш, перегнув палку. Я й усі інші вчителі не хочемо  терпіти таку поведінку.

-       І чо? – чекав свого вироку Сашко.

-       Нічого. Хочу бачити маму в гості… завтра.

-       Не прийде. Вона того, в лікарні, - і очі в підлогу.

-       Ти довів і мамку? Ото уже Арлекін,- не вмію я сварити, без педагогічного досвіду.

-       Нє-є-є, у мене чи то братан буде, чи то сеструха! Їй лікарі порекомендували  трохи полежати, щоб усе пучком було, - як він мило посміхався. Дитина.

-       А з татом я зможу  поговорити? – начебто в справі читала, що у Сашка повна  сім’я.

-       Ще гниліший номер. Зранку до вечора на роботі. Ніколи в школу не ходив.

Я все ж подзвонила тату, увечері, як з роботи повернувся. На моє прохання прийти до школи, він  відповів так:

-       Якщо Сашка чо утворив, дозволяю  вуха відірвати, віником чи шваброю навернути. А мені ніколи по школах ходити. Ледве живий додому приплентався.

-       Батьки не можуть, то вирішить педконсиліум, - я була налаштована  серйозно, але ж не вуха відривати й не віник об спину учня трощити.  По виразу обличчя  Сашка зрозуміла -  хлопець розгублений.