Читати книгу - "Зламані янголи"

Бух!

Від термітних гранат треба швидко тікати. Нові гранати направляють усі осколки та дев’яносто п’ять з гаком відсотків сили на контактну поверхню, але ті п’ять відсотків, які виходять у протилежний бік, усе одно зроблять з вас котлету, якщо від них не втекти.

Весь катер здригнувся. Броньований корпус заглушив звук вибуху до стишеного хрускоту. Я, пригнувшись, кинувся за двері будівлі, де працював промоутер, і побіг сходами.

(На майданчику першого поверху я потягнувся до інтерфейсних пістолетів; вшиті в мої долоні пластини з біосплаву аж вигиналися від жаги).

На майданчику третього поверху поставили одного вартового, але не чекали проблем ззаду. Я, подолавши останній сходовий просвіт, вклав його пострілом у потилицю (на стіну перед ним бризнула кров і полетіли клапті блідої тканини), добіг до майданчика, перш ніж він упав, а тоді вилетів з-за рогу до дверей офісу промоутера.

Відлуння першого пострілу пече, наче перший ковток віскі..

Все видно уривками…

Промоутер силкується підвестися з крісла, на якому його утримують, нахиливши назад, двоє з них. Одна рука виборсується й показує в мій бік.

— Ось ві…

Найближчий до дверей головоріз повертається…

Його уривають. Залп із трьох пострілів з лівої руки.

В повітрі розбризкується кров; я супершвидко розвертаюся, ухиляючись від неї.

Командира загону я чомусь упізнаю. Він вищий, показніший, — і кричить:

— Якого хрі…

Постріли в корпус. У груди та в руку зі зброєю, рознести руку, з якої він стріляє.

«Калашников» у правій руці плюється полум’ям і м’якими протипіхотними патронами.

Залишилося двоє, вони намагаються звільнитися від спутаного промоутера, який борсається, втекти від зброї, що…

Тепер з обох рук — у голову, в корпус, куди завгодно.

«Калашникови» гавкають, наче збуджені пси.

Тіла смикаються, валяться…

І все.

У крихітному офісі різко запала тиша. Промоутер зіщулився під тілом одного зі своїх убитих полонителів. Десь у пульті щось спалахнуло й замкнуло — то промазала чи пройшла навиліт якась моя куля. З майданчика було чути голоси.

Я став на коліна біля понівеченого трупа ватажка головорізів і опустив розумні пістолети. Витягнув під курткою віброніж із піхов на поясі й активував мотор. Вільною рукою добряче натиснув мерцеві на хребет і почав різати.

— Ой, блін, — промоутер задихнувся й виблював на свій пульт. — Блін, блін.

Я поглянув на нього.

— Стули пельку, це непросто.

Він знову пригнувся.

Після пари невдалих спроб віброніж зачепився й перерізав хребетний стовп за кілька хребців до стику з основою черепа. Я припер череп одним коліном до підлоги, а тоді знову натиснув і почав новий надріз. Ніж послизнувся і знову ковзнув по вигину кістки.

— Трясця.

Голосів на майданчику ставало більше, і вони неначе наближалися. Я зупинився, взяв лівою рукою один з «Калашникових» і залпом вистрілив із дверей у стіну навпроти. Голоси втекли, затупавши по сходах.

Знову до ножа. Я спромігся закріпити його вістря, прорізав кістку, а тоді підняв лезом відтяту частину хребта з довколишньої плоті та м’язів. Грубо, але часу було небагато. Я запхав відтяту кістку в кишеню, обтер руки об чистий клапоть сорочки мерця і сховав ніж у піхви. Тоді підняв розумні пістолети і сторожко пішов до дверей.

Тихо.

Ідучи геть, я озирнувся на промоутера. Він витріщився на мене так, ніби в мене щойно виросли ікла, як у рифового демона.

— Іди додому, — сказав я йому. — Вони повернуться. Наскільки я розумію.

Я подолав три сходових просвіти, ні з ким не зустрівшись, хоч і відчував, як з інших дверей на майданчиках, які я минав, визирають чиїсь очі. Вийшовши з будівлі, я оглянув вулицю в обох напрямках, сховав «Калашникових» і чкурнув геть, проминувши розжарений, тліючий панцир розбомбленого катера. На тротуарі було порожньо в радіусі п’ятдесяти метрів, а всі фасади обабіч розтрощеної машини закрили захисними жалюзі. На протилежному боці вулиці збирався натовп, але що саме робити, здається, не знав ніхто. Нечисленні перехожі, які мене помітили, квапливо відвертали погляд, коли я їх минав.

Бездоганно.

Розділ восьмий

Дорогою до готелю ніхто майже нічого не казав.

Ми здебільшого йшли пішки, петляючи критими переходами й пасажами, щоб засліпити всі очі, які могла пустити по нашому сліду корпорація «Мандрейк». Обтяжені торбами з речами, ми засапалися. За двадцять хвилин ходи ми опинилися під широкими кроквами холодильного сховища, де я помахав на небо транспортним пейджером і врешті-решт спромігся зловити таксі. Ми залізли в нього, не виходячи з-під крокв, і без слів відкинулися на сидіння.

— Мушу повідомити, — педантично заявила нам машина, — що за сімнадцять хвилин ви станете порушниками комендантської години.

— Тоді швидко домчи нас додому, — відповів я й назвав їй адресу.

— Час проходження орієнтовної траєкторії — дев’ять хвилин. Прошу внести плату.

Я кивнув Шнайдерові, який витягнув невикористаний кредитний чип і вставив його у слот. Таксі зацвірінькало, і ми плавно здійнялись у майже вільне від транспорту нічне небо, а тоді ковзнули на захід. Відкинувшись на спинку сидіння, я повернув голову і подивився, як під нами пролітають вогні міста, уявляючи собі зворотний шлях, аби зрозуміти, як добре ми замели сліди.

Повернувши голову назад, я побачив, що Таня Вардані дивиться просто на мене. Вона не відвела очей.

Я знову перевів погляд на вогні, аж поки ми не почали наближатися до них.

Готель ми вибрали вдало — найдешевший у ряду готелів, побудованих під платною вантажною естакадою; тут не зупинявся майже ніхто, крім проституток і дротників. Чохлом адміністратора було дешеве тіло «Синтета»; його силікоплоть явно трохи стерлася на кісточках пальців, а посередині правого передпліччя було добре видно тканину, пересаджену після повторного введення. На столі адміністратора було чимало плям, а на зовнішньому його краю щодесять сантиметрів були закріплені щитогенератори. По кутках тьмяно освітленого вестибюлю слабко, наче полум’я, що догоряє, мерехтіли жінки та хлопці з порожніми обличчями.

Очі адміністратора з сяк-так намальованими логотипами ковзнули по нас мокрою ганчіркою.

— Десять стазів за годину, завдаток — п’ятдесят стазів. Душ і екран — ще п’ятдесят.

— Нам потрібен номер на ніч, — сказав йому Шнайдер. — Якщо ви не помітили, якраз настала комендантська година.

Обличчя адміністратора залишилося невиразним, але, можливо, в цьому був винен чохол. Відомо, що «Синтета» шкодує грошей на дрібні нервово-м’язові контакти.

— Тоді вісімдесят стазів плюс п’ятдесят як завдаток. Душ і екран — ще п’ятдесят.

— Жодної знижки тим, хто зупиняється надовго?

Він перевів погляд на мене, і одна його рука зникла під стільницею. Я відчув збурення нейрохімії,