Читати книгу - "Зламані янголи"

Він кинув погляд на протилежний бік столу, де сиділа, стиснувши вуста, Таня Вардані у крилатих чорних сонячних лінзах. Останню пару тижнів вона потроху набирала вагу, але цього не було видно під довгим чорним плащем, а її лице й досі лишалося кістлявим. Промоутер гмикнув, вочевидь, задовольнившись побаченим.

— Що ж, — він максимально збільшив візуалізацію трафіку і трохи її оглянув. — Мушу вам сказати: хоч що ви там продаєте, вам треба боротися з безліччю конкурентів, фінансованих державою.

— Яких це? Таких, як Лапіне?

Насмішку у Шнайдеровому голосі можна було вловити навіть на міжзоряній відстані. Промоутер пригладив свою еспаньйолку у військовому стилі, відкинувся на спинку крісла й поклав на край столу одну ногу у фальшивому берці. Між шиєю й поголеним черепом у нього стирчали з роз’ємів три чи чотири мітки бойових програм швидкого встановлення, надто блискучі, щоб не бути звичайними дизайнерськими копіями.

— Друже, не смійтеся з великих гравців, — невимушено сказав він. — Якби в мене було хоч два відсотки акцій Лапіне, я б уже жив у Латімер-Сіті. Кажу вам: найкращий спосіб знешкодити мистецтво часів війни — скуповувати його. Компанії це знають. У них є апаратура, що дозволяє масово його продавати, й достатньо впливу, щоб задушити конкурентів цензурою. Отже, — він постукав по дисплею, на якому крихітною пурпуровою торпедою, готовою до пострілу, відображався завантажений нами файл. — Якщо ви сподіваєтеся, що ваша річ попливе проти цієї течії, то вона має бути офігезною.

— Ви такі впевнені в усіх своїх клієнтах? — запитав його я.

Він холодно всміхнувся.

— Я реаліст. Ви мені платите, я це транслюю. В нас найкращі програми для захисту від відсівання в Лендфоллі, які спокійно доправлять це куди треба. Саме так, як написано на вивісці. Ми робимо вас помітними. Та не чекайте, що я ще й чухатиму вам его: це не входить у пакет обслуговування. Там, де ви хочете це транслювати, відбувається надто багато всього, щоб у ваші шанси можна було вірити.

У нас за спинами були відчинені два вікна, з яких долинав шум вулиці, що простягалася на три поверхи нижче. Надворі повітря з настанням вечора охололо, та в офісі промоутера воно й досі здавалося спертим. Таня Вардані нетерпляче завовтузилася.

— Це нішова річ, — прохрипіла вона. — Може, продовжимо?

— Звісно, — промоутер ще раз позирнув на кредитний екран і чіткі зелені цифри платежу на ньому. — Раджу пристебнутися. На великій швидкості вам буде нелегко.

Він натиснув на вимикач. Дисплей ненадовго зарябів, і пурпурова торпеда зникла. Я мигцем побачив, як вона відобразилася на кількох візуалізаціях спіральної передачі, а тоді щезла за стіною корпоративних систем безпеки даних, де її, судячи з усього, вже не могли відстежити хвалені програми промоутера. Закрутилися зелені цифрові лічильники, перетворившись на шалені розмиті вісімки.

— А я вам казав, — вимовив промоутер, розважливо хитаючи головою. — Вже на встановлення таких потужних систем відсіювання вони б витратили свої прибутки за рік. І це без урахування витрат на високу потужність.

— Звісно.

Наш кредит у мене на очах розтанув, наче незахищене ядро з антиматерії, і я придушив у собі раптове бажання голіруч вирвати промоутерові горло. Річ, узагалі-то, була не у грошах: їх у нас було вдосталь. Може, шість мільйонів стазів — це й кепська ціна за шатл «Ву-Моррісон», але ми на них могли жити, як королі, аж до від’їзду з Лендфолла.

Річ була не у грошах.

Річ була у модному дизайнерському військовому прикиді та висловлюваних через губу думках про те, що слід робити з мистецтвом часів війни, в удаваній світовій скорботі бувалого хлопця, тоді як по інший бік від екватора чоловіки та жінки розносили одне одного на шматки заради невеликих змін у системі, що годувала Лендфолл.

— Ось і все, — промоутер вибив обома руками швидкий дріб на своєму пульті. — Наскільки я розумію, відлетіло. Вам, хлопці та дівчата, час зробити так само.

— Наскільки ти розумієш, — промовив Шнайдер. — Що це за хрінь така?!

Промоутер знову холодно всміхнувся.

— Та ну вас. Прочитайте свій контракт. Ми виконуємо доставку як можемо. А краще за нас не може ніхто на Санкції-IV. Ви заплатили за останнє слово техніки, але не за гарантії.

Він витягнув з машини наш випатраний кредитний чип і кинув його на стіл, поближче до Тані Вардані. Та з незворушним обличчям поклала його в кишеню.

— То скільки нам чекати? — позіхаючи, спитала вона.

— Я вам що, ясновидець? — промоутер зітхнув. — Може, все вийде швидко, десь за пару днів, а може, за місяць або й більше. Все залежить від демки, а я її не бачив. Я лише поштар. Може, й ніколи. Йдіть додому, я вам напишу.

Ми пішли; нас провели з тією ж удаваною байдужістю, з якою нас прийняли та обслужили. Вийшовши на вулицю, ми звернули у вечірньому присмерку ліворуч, перейшли вулицю й десь за двадцять метрів від крикливої демонстраційної голографії промоутера на третьому поверсі знайшли кав’ярню з терасою. До комендантської години було зовсім близько, і там майже нікого не лишилося. Ми закинули свої торби під столик і замовили коротку каву.

— Скільки чекати? — знову спитала Вардані.

— Тридцять хвилин, — я знизав плечима. — Залежить від їхнього ШІ. Максимум сорок п’ять.

Вони прибули раніше, ніж я встиг допити каву.

Їхній катер був непримітною брунатною спеціальною машиною, на перший погляд громіздким і недостатньо потужним, хоча натренованому оку було цілком очевидно, що він броньований. Він тихцем завернув за ріг за сто метрів від нас на рівні вулиці й підкрався до будівлі, в якій працював промоутер.

— Поїхали, — буркнув я; по всьому моєму організму ожили згустки нейрохімії «Хумало». — Сидіть тут, обоє.

Я неквапливо підвівся й почимчикував на інший бік вулиці, засунувши руки в кишені й нахиливши голову так, ніби щось роздивлявся. Катер переді мною плавно зупинився біля узбіччя під дверима у промоутера; піднявся один з його бічних люків. На моїх очах звідти вилізло п’ятеро постатей у комбінезонах, а тоді з характерною економією рухів зникло в будівлі. Люк опустився назад.

Я трохи прискорився, огинаючи перехожих, які поспіхом доробляли закупи, а моя ліва рука обхопила предмет у кишені.

Вітрове скло катера було явно міцне і майже непрозоре. За ним мій підсилений нейрохімією зір ледве розрізняв дві постаті на сидіннях і нечіткі обриси ще одного тіла за ними. Воно спиралося на щось, визираючи назовні. Я скосив очі на фасад якоїсь крамниці та ступив останні кроки до передка катера.

І вперед.

Менше пів метра — і моя лівиця вигулькнула з кишені. Я добряче вдарив