Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Я прокидаюся різко, наче від стусана. Не відразу розумію, де знаходжусь і чому подушка пахне лавандовим ополіскувачем, а не звичайним для мене ароматом. Перевертаюсь на спину, розплющую очі й завмираю. Стеля не моя. Люстра також. Я сідаю в ліжку й оглядаюсь на всі боки. Забуваю, як дихати, коли згадую вчорашню ніч і те, що я в домі Даміра.

Я тягнуся до тумбочки, щоб подивитися, котра година. Судячи з того, як світло за вікном, явно далеко за сьому ранку.

— Чорт, — зі стогоном завалююся назад на м’який матрац. Зарядка сіла та телефон очікувано вирубився, будильник не спрацював. Скільки я тут проспала — невідомо. Раптом Дамір намагався мене розбудити, а я зачинилась у кімнаті й не чула?

Мені стає незручно. І за ситуацію в готелі, і за те, що проспала. Відкидаю край ковдри, хапаю форму покоївки й швидко натягую на себе. Пальцями намагаюся розплутати довге волосся, кидаю на себе швидкий погляд у дзеркало й відчиняю двері. Вийти не встигаю, як шпортаюся об щось. Опускаю погляд униз і натикаюсь на кілька пакетів із логотипом магазину одягу.

Брови здивовано повзуть угору. Я присідаю навпочіпки, розгортаю один із них і знаходжу там джинси.

Це мені?

— Дамір Костянтинович просив не будити вас, — здригаюся від несподіванки, почувши збоку жіночий голос. Випростовуюся й натикаюся поглядом на немолоду жінку. — Я Людмила Миколаївна, хатня робітниця Даміра. Він наказав привезти вам одяг і подати сніданок, коли прокинетеся. Але зважаючи на те, що вже перша дня, подавати будемо обід.

Жінка виглядає незворушною, хоча в її очах явно прослизає багато запитань. Наприклад, чому гостя господаря в уніформі покоївки. Її погляд так промовисто висловлює здогади з цього приводу, що я вкриваюсь червоними плямами сорому. Усе ж таки сподіваюся, що вона не вирішила, що ми з Даміром всю ніч у рольові ігри грали.

— Дякую. Я переодягнуся і спущусь. А у вас не знайдеться зарядки? — підіймаю руку, у якій затиснутий телефон, і ніяково усміхаюся.

— Щось вигадаємо, — обіцяє вона.

— А Дамір… Костянтинович де?

— Виїхав, коли ще восьмої не було на роботу.

— Зрозуміло.

Я видихаю. Забираю пакети в кімнату і швидко переодягаюся. Турбота Даміра зворушила мене, не кожен чоловік на таке здатен. Він навіть про теплу куртку подбав. І з розміром вгадав. Звісно ж, він не сам вибирав мені одяг, проте…

На обличчі розпливається усмішка. Я стою посеред кімнати й ніяк не наважуюся вийти. Але потреба зарядити телефон перемагає. Батьки можуть подумати, що щось сталося.

Я спускаюся на перший поверх і завмираю на нижній сходинці, коли помічаю посеред вітальні Айка. Кошусь на нього, побоюючись, як би не напав, але він лише голову в мій бік повернув, окинув поглядом і знову почав гризти гумове каченя. Ось тобі й грізний охоронець будинку.

Огинаю добермана по дузі й розумію, що не знаю, куди йти. Стіл посеред вітальні порожній, Людмили Миколаївни ніде не видно. Трохи потоптавшись на місці, вирішую пройти далі й подивитися, що за дверима в кінці коридору. Очікувано там виявляється простора кухня, на якій чаклує хатня робітниця.

— Я накрию у вітальні. Зачекайте кілька хвилин, будь ласка, — кидає на мене короткий погляд, відриваючись від сковороди. Пахне дивовижно.

— Не треба, я й тут поїм, — притягую стілець до «острова» й сідаю на нього.

— Зарядка для телефону біля вікна.

— Ой, дуже дякую! — схоплююся й хапаю дріт. Під’єдную телефон і нетерпляче витріщаюся в екран, поки той не спалахує.

За кілька хвилин виявляю, що мені разів п’ять дзвонила Еля, тричі мама й ще кілька дзвінків із незнайомого номера.

Насамперед передзвонюю мамі.

— Донечко, ти чому телефон відключила? Я вже думала їхати до тебе, раптом щось сталося, — схвильовано вимовляє вона.

— Все нормально, мам, у мене просто пари були і я вимкнула телефон, — брешу, сама ж ловлю докірливий погляд жінки навпроти. І знову соромно стає.

— Ну хоч відписати коротке повідомлення можна було? Що я маю по-твоєму думати?

— Вибач, наступного разу обов’язково. Зранку ще й телефон не зарядила.

Ми ще кілька хвилин базікаємо з мамою, обіцяю, що через тиждень-два обов’язково приїду додому, потім пишу подрузі повідомлення, щоб не хвилювалася за мене. Якщо наберу її зараз, то посиплеться безліч питань, на які зараз я не готова відповідати.

А потім пальці завмирають над контактом «Дамір». Роблю глибокий вдих, насилу наважуючись йому написати. Хвилююся, наче закохана дурепа. Навіть коліна тремтять.

«Привіт. Дуже дякую за одяг. І взагалі за все. Словами не висловити мою вдячність. Вибач, що вранці проспала, за пів години викличу таксі й поїду».

«Словами висловлювати вдячність не треба. Можна якось інакше», — прилітає відразу ж у відповідь, і з горла виривається смішок.

«Добре, тоді обіцяю зробити генеральне прибирання у твоєму номері», — я притуляюся стегнами до кухонної тумби й із нетерпінням чекаю від нього відповіді. Спілкування між нами надто схоже на флірт.

«Тільки заздалегідь попередь, не хочу проґавити можливість помилуватися твоєю дупою, коли ти будеш драїти підлогу».