Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

... ми обидва відчуваємо, як її соски тверднуть під тканиною майки.

Її видих до біса змітає мої думки.

Відкривши замок, я повільно повертаюся у вихідне положення.

Оголену поверхню моєї руки знову пестять її збуджені соски.

Дотик ланцюжком розрядів проскакує мені просто під повіки. Струмом очі дихають. Щось на обличчі смикається та й порветься нервом зараз.

Я доторкнувся до неї випадково, і в неї тепер соски стирчать. Тому що я доторкнувся випадково. І вони стирчать. Тому що вона збудилася. Це реально.

У каруселі клонів-думок так і згорю, як літаюча штуковина на виході із земної атмосфери. Стопорю себе, як ніколи не стопорював. Просто потилицю назад відкидаю, і кулаком по нозі наказую собі сидіти струнко.

Аліса ще з машини не вийшла.

Наважуюся подивитися на неї за хвилину, і щось у мені надламується з ганебно гучним тріском.

Так тектонічні плити, напевно, розкол дають.

— Добре, — майже пошепки кажу, — добре, не подивитися, а помацати просто дай. Дивитися не буду. Слово даю.

Вона видає звук, у якому намішано так багато, що я готовий головою прикластися до бетонної стіни. Від перегрузу. Не встигаю відстежити, зрозуміти. Реальність, як дзеркало, дробиться.

Вона різко розвертається і знову кулаками проходиться по своїх ногах.

Тепер я вже бачу обриси її збуджених грудей під майкою, і Аліса розуміє це. Вона стримується від того, щоб назад спиною не притулитися до сидіння.

— Подзвони і скасуй це, — вимагає вона жорстко і відчайдушно.

— Ні.

— Зараз же!

— Ні, — навіть не киваю, взагалі весь цей час більше не ворушуся. Руки теж на ногах зафіксовані.

Вона похитує головою, ніби невіряче. Уникає потрапляти поглядом мені на обличчя. От і правильно. Там, напевно, жага із кожної пори сочиться. І відчай.

— Добре, — шепоче Аліса. — Раз так. Раз зробив. Ти...

Вона ковзає стегнами по сидінню, намагаючись зручніше влаштуватися. Я стискаю щелепи, щоб самого себе втримати. Відчуваю, як пульс зашкалює під підборіддям. Рахую. Рахую. Не виходить рахувати.

На такій швидкості пульс довбається, інтервалу більше не існує.

— Зараз, з-зараз, — шелестить Аліса голосом.

Долоня, якою вона тримає нижній край майки, дрібно тремтить.

Ось мій пульс із цим і синхронізується, але й ще перегнати намагається.

Аліса ще рухається, підгинаючи під себе ногу.

Яка все одно зісковзує з сидіння.

— Я краще...

Коли вона влаштовується заново, хапаючись рукою за підголівник — я зриваюся, і наші взаємні рухи змішуються в безладді.