Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

Клод сідає до столу, напружено вдихає, дістає з рукава свою найліпшу карту. Світська розмова. Або те, як він її уявляє.

— Ці мігранти, га? От так-так. І як вони заздрять нам із Кале! «Джунглі»![17] Дякувати Богові за Англійський канал[18].

Батько не може втриматися:

— Коштовний камінь це в оправі моря, яке віки надійним служить муром, чи пак для дому ровом захисним від заздрощів нещасніших країн.[19]

Від цих слів його настрій поліпшується. Здається, я чую, як він присуває до себе стаканчик. Тоді він каже:

— Але я так думаю, запросити їх усіх сюди. Уперед! Афганський ресторан у Сент-Джонз-Вуд.

— І мечеть, — каже Клод. — Або три. І видимо-невидимо тих, що б’ють дружин і ґвалтують дівчаток.

— Я тобі розповідав про мечеть Ґогаршад в Ірані? Я якось бачив її на світанку. Стояв там вражений. У сльозах. Ти не уявляєш ці кольори, Клоде. Кобальт, бірюза, темний пурпур, шафран, блідісінький зелений, кришталевий білий і все, що посередині.

Я ніколи не чув, щоб він звертався до брата на ім’я. Мого батька охопив дивний ентузіазм. Похизуватися перед матір’ю, показати їй на контрасті, без чого вона залишається.

Або позбутися глизявих розмислів його брата, котрий зараз промовляє тоном обачливого компромісу:

— Ніколи не цікавився Іраном. Але Шарм-ель-Шейх, готель «Плаза». Чудово. Усі ці прикраси. Майже занадто спекотно для пляжу.

— Я погоджуюся з Джоном, — говорить мати. — Сирійці, еритрейці, іракці. Навіть македонці. Нам потрібна їхня молодь. І, любий, ти не міг би набрати мені склянку води?

Клод миттю опиняється біля раковини. Звідти він каже:

— Потрібна? Мені не потрібно, щоб мене порубали на шмаття на вулиці. Як у якомусь Вуліджі[20].

Він повертається до столу з двома склянками. Одна — для нього. Здається, я розумію, до чого все це йде.

Каже далі:

— Не спускався до метро з сімдесят сьомого.

Голосом, який він використовує, щоб говорити повз Клода, батько каже:

— Я якось бачив, як це розраховували. Якщо секс між расами й далі траплятиметься, як зараз, — за п’ять тисяч років усі на землі будуть однакового блідо-кавового кольору.

— Я вип’ю за це, — говорить мати.

— Я насправді не проти, — каже Клод. — Тож будьмо.

— За кінець раси, — приязно пропонує батько.

Але я не думаю, що він здійняв свій стаканчик. Натомість він повертається до поточних справ.

— Якщо ви не проти, ми з Елодією заглянемо у п’ятницю. Вона хоче взяти мірку для фіранок.

Я уявляю сінник, із якого звалюється на долівку комори стокілограмовий лантух зерна. За ним другий, потім третій. Так гупає материне серце.

— Без проблем, звісно, — каже вона розсудливо. — Ми могли б нагодувати вас обідом.

— Дякую, але в нас заповнений день. І зараз я вже маю йти. Не потрапити б у затор.

Рип стільця —і як гучно, попри жирні кахлі, він звучить тут унизу, ніби собачий гавк. Джон Кернкрос встає. Він знову повертається до приятельського тону:

— Труді, це було...

Але вона також встає і швидко думає. Я відчуваю це в її жилах, у тому, як жорсткішають завіски її сальника. Вона має одну останню спробу, і все залежить від невимушеності її поведінки. Мати обриває його натиском щирості:

— Джоне, перш ніж ти підеш, я хочу щось тобі сказати. Я знаю, зі мною буває складно, іноді я навіть можу бути повною сукою. Більш ніж половина провини за це все — на мені. Я це знаю. І вибач, що будинок — як сміттєзвалище. Але те, що ти казав учора ввечері. Про Дубровник.

— А, — підхоплює батько. — Дубровник.

Але він віддалився вже на кілька футів.

— Те, що ти сказав, ти сказав правильно. Ти нагадав мені про це все, і мені від цього так заболіло. Це був шедевр, Джоне, те, що ми створили. І що потім сталося — його не применшує. Так мудро було сказати це з твого боку. Це було дуже красиво. Ніщо в майбутньому не зможе це стерти. І хоча у мене в склянці просто вода, я хочу підняти її на твою честь, на нашу честь, і подякувати, що ти мені нагадав. Неважливо, чи кохання триває. Важливо, що воно існує. Тож. За кохання. Наше кохання. Яким воно було. І за Елодію.

Труді підносить склянку до губ. Здіймання й падіння її надгортанника та зміяста перистальтика на мить мене оглушують. За весь час, що я її знаю, я ніколи не чув, щоб моя мати виголошувала промову. Не її стиль. Але це цікавим чином наштовхує на асоціації. Із чим? Зі схвильованою школяркою, новою старостою, котра із зухвалим тремтінням та емоційними загальниками намагається справити враження на директорку, вчительок і цілу школу.

Тост за любов і, отже, за смерть, за Ерос і Танатос. Це видається визнаним фактом інтелектуального життя, що коли два поняття достатньо віддалені або протиставлені, то кажуть, що вони глибоко пов’язані між собою. Оскільки смерть протистоїть усьому в житті, пропонують різноманітні пари. Мистецтво і смерть. Природа і смерть. Тривожно — народження і смерть. І радісно повторюване знову і знову — любов і смерть. Щодо цього останнього і виходячи з мого становища — жодні два поняття не могли б бути більш взаємно недотичними. Мертві не люблять нікого, нічого. Щойно я звідси вигарбаюся, то, може, поспитаю свою силу на монографії. Світ конче потребує нового покоління емпіриків.

Коли батько говорить, звук чути ближче. Він повертається до столу.

— Ну, — каже він найдобродушнішим тоном, — оце настрій.

Я можу поклястися, що смертельний любовний напій — у нього в руці.

Ізнову обома п’ятками я відштурхую і відштурхую його долю.

— О, о, маленький шпіон, — вигукує вона лагідним, материнським голосом. — Він прокидається.

— Ти забула згадати мого брата, — каже Джон Кернкрос. Це в його мужній поетовій вдачі — підсилити чужий тост. — За наші майбутні кохання, Клода та Елодію.

— Отож, за нас усіх, — говорить Клод.

Тиша. Материна склянка вже порожня.

Тоді чути задоволений і довгий батьків віддих. До певної міри перебільшений, із самої тільки ґречності.

— Солодше, ніж зазвичай. Але геть непогано.

Стаканчик, котрий він ставить на стіл, видає