Читати книгу - "Уот"

і в інших подібних випадках, Уота прикро вразило не те, що він не второпав, що ж, власне, сталося, бо це його ніколи не обходило, а те, що нічого не сталося, себто те, що не було нічим, узяло і сталося за всіма, так би мовити, правилами, та ще й, як йому здалося, весь час відбувалося у його голові, хоча він не тямив, що воно означає, і наче ясно бачив, що все це коїться не в ньому самому, а десь назовні, до нього, не про нього, а воно все відбувалося й розгорталося крок за кроком, починаючи з першого (стукіт у двері, який уже не був справжнім стукотом) до останнього (зачинилися несправжні двері), не пропускаючи ані детальки, хоч би якою дрібною, зайвою, недоречною чи невчасною вона йому здавалася. Так, Уот не міг повірити, так само, як Ерскін, Арсен, безумовно, і Вальтер та інші, котрі не могли повірити повністю і остаточно в те, що нічого не сталося, і тому кожна подібна ситуація знову наверталася йому на розум, і він укотре вже чув ті самі звуки, бачив ті самі вогні, торкався до тих самих речей, повертаючись у часи і місця, коли вперше потрапив до лабіринту цієї події. Якби він повірив, тоді, як знати, воно, мабуть, більше не наверталося б йому на розум і він би, м’яко кажучи, заощадив би гори роздратування. Але він не міг у це повірити, прийняти і заспокоїтися. Інколи аж дивно стає, де, на його думку, він перебував? У парку культури і розваг? Але якби, почувши стукіт у двері, він міг сказати: стукоте, стань стукотом, або: двері, станьте дверима, подумки, хай тільки подумки, довго не мізкуючи, от якби він сказав: так, я пам’ятаю, саме це тоді й сталося, якби він міг це сказати, от тоді б, гадав він, подія б ця завершилася й більше його не турбувала, так само, як і поява батька з підкатаними холошами, черевиками і шкарпетками більше його не турбувала, бо він міг сказати, коли ця сцена постала перед ним знову: так, так, я пам’ятаю, було це тоді, коли батько з’явився переді мною, у лісі, вбраний так, наче зібрався переходити через струмок. Але видобування чогось із нічого потребує певної вправності, а Уотові не завжди це вдавалося. Правда, не можна сказати, що йому це ніколи не вдавалося, ні, вдавалося. Бо якби це ніколи йому не вдавалося, як би він міг тоді говорити про Голів, батька і сина, про піаніно, заради якого вони подолали весь шлях із міста, про сам процес направлення та репліки, якими вони, працюючи, між собою обмінювалися? Ні, він ніколи не міг би про це розводитися, якби воно було геть позбавлено змісту від початку і до кінця. Бо перш ніж казати щось про ніщо, треба уявити собі, ніби воно є чимось, це так само, як перш ніж казати щось про Бога, треба уявити собі, що він є людиною, чим, тобто ким, він, звичайно, і був, у певному розумінні, деякий час, або перш ніж казати щось про людину, тепер навіть антропологи наші це усвідомили, треба уявити собі, що він є термітом. А Уотові, якщо йому інколи не вдавалося чи вдавалося, як у випадку з Голами, батьком і сином, виколупати якесь значення там, де тим значенням і не пахло, все ж частіше це йому ні вдавалося, ні не вдавалося. Бо Уот вважав, і небезпідставно, що йому це вдавалося, якщо він спромагався розігнати дріб’язково скрупульозних бісиків, що посідали його, і видобував якусь гіпотезу. Його розум був добре принатурений до таких операцій. Бо для Уота щось пояснювати було все одно, що виганяти диявола, і коли ця операція чомусь зривалася, от тоді він вважав, що спіймати значення не вдалося. Коли ж гіпотеза, яку він вибудував, після кількох застосувань втрачала свою чинність, замінялась іншою, тоді ще однією, яка згодом виявлялася п’ятим колесом до воза, тоді він оцінював свій успіх як ні те ні се. Саме це і траплялося у більшості випадків. Але навести приклади чи зразки Уотових вдач, невдач чи часткових успіхів немає ніякої змоги. Бо от він згадує хоча б випадки з Голами, батьком і сином. Але невідомо, про що йдеться, про окрему, специфічну гіпотезу, створену для цього випадку, щоби шляхом тлумачень знешкодити його, про останню за номером, тобто попередню, гіпотезу чи про якісь інші? Річ у тім, що коли Уот розглядає подібний випадок, він не обов’язково застосовує при цьому якусь окрему, специфічну або останню за номером, тобто попередню, гіпотезу, хоча, з першого погляду, так і годилося б робити. Чому? А тому, що коли котрась із гіпотез, за якими Уот працював, силкуючись зберегти свій внутрішній спокій, втрачала свою чинність і треба було її відкласти і замінити іншою, то траплялося часом таке: гіпотеза, про яку тут мова, відкладена і покладена десь відпочивати, знов набиралася чинності, і її можна було запускати в діло замість тієї, що вичерпала свій термін чинності, на певний час принаймні. І все це є щирою правдою. Часом навіть подив бере, особливо коли Уот починає розповідати про два-три окремі й ніяк і нічим буцімто не зв’язані епізоди, а чи не є вони насправді переспівами одного і того ж епізоду або ж випадку? Щодо зразків другого, тобто Уотових невдач, то про це, даруйте, не може бути й мови. Бо у цьому випадку ми будемо мати справу з подіями, із яких Уот не зміг видобути ані крихти значення і тому не міг про них ні думати, ні говорити, а тільки страждати, коли вони наверталися знову, хоча може статися, що вони більше ніколи не з’являлися, у кожнім разі Уот про них мені не сповідався ніколи, а існували самі по собі десь тихенько, так, наче їх не було.

І, нарешті, повертаючись до переказаного Уотом епізоду з Голами, батьком і сином, слід відповісти на запитання, чи мав він, цей епізод, попервах таке вже велике значення для Уота, потім втратив його і пізніше набув його знову? Чи попервах він мав абсолютно протилежне значення для Уота, тоді втратив його, а відтак набув знову, вкупі, можливо, з іншими, що й позначилося на поведінці Уота? Чи попервах воно не мало для Уота ніякого значення і не містило у собі ні Голів, ні піаніно, а лише безглузду низку непевних змін, із яких Уот, здійснюючи самозахист, видобув, зрештою, як Голів, так і піаніно?