Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​сказав Квінн.

Чоловік повільно підняв на нього погляд, ніби хотів, щоб він зникнув.

— Я хотів би лишити повідомлення одному з ваших гостей, — ​повторив Квінн.

— Немає тут ніяких гостей, — ​сказав чоловік. — ​Ми називаємо їх пожильцями.

— Тоді для пожильця. Я хотів би лишити повідомлення.

— І кому ж це, корєш?

— Стіллманові. Пітеру Стіллманові.

Чоловік вдав, що хвильку подумав, а тоді потрусив головою:

— Нє-а, нема тут таких.

— А списку пожильців у вас нема?

— Чого ж, є, тільки у сейфі.

— У якому ще сейфі? Ви про що?

— Про список, корєш — ​начальник його в сейф закриває.

— А ви випадково не знаєте коду?

— Звиняй, це тільки бос знає.

Квінн важко зітхнув, засунув руку в кишеню й витягнув п’ять доларів, опустив на стіл, але не прибрав із купюри долоні.

— А свого примірника списку у вас випадково немає?

— Може, й є, — ​сказав чоловік, — ​піду в офісі гляну.

Чоловік підняв газету, що лежала розкрита перед ним. Під нею виявився список.

— Який щасливий збіг обставин, — ​сказав Квінн, і підняв руку з купюри.

— Точняк, сьогодні мій день, — ​сказав чоловік, підтягнув купюру до краю столу, зісмикнув і поклав у кишеню. — ​Як, кажеш, твого друга звали?

— Стіллман, сивий старший пан.

— Такий чолов’яга у плащі?

— Саме так.

— Ми його Професором прозвали.

— Це він. У якому він номері? Він в’їхав тижні зо два тому.

Адміністратор відкрив список і погортав, водячи пальцем по рядку імен і номерів.

— Стіллман, — ​сказав він, — ​у номері 303, тільки його тут уже нема.

— Що?

— З’їхав він.

— Ви про що?

— Слухай, корєш, я тобі тільки те кажу, що тут написано. Стіллман з’їхав учора ввечері. Нема його тут.

— Це безумство.

— А мені що до того? Ось тут написано, чорним по білому.

— Адресу не лишив?

— Смієшся чи що?

— Коли він виїхав?

— Це треба Луї питати, він у нас вночі чергує. Заступає о восьмій.

— Можна я погляну на кімнату?

— Вибачай, я її вранці здав. Там зараз хтось спить.

— Як він виглядає?

— Для п’яти доларів у тебе забагато запитань.

— Забудьте, — ​сказав Квінн, розпачливо махаючи рукою. — ​Байдуже.

*

До своєї квартири він ішов під дощем і промок, як хлющ, попри парасольку. Ось тобі й функції, — ​примовляв він собі. Ось тобі і значення слів. Він з огидою пожбурив парасолю на підлогу вітальні. Тоді скинув куртку і загилив об стіну. Вода бризнула навсібіч.

Йому було так соромно, що нічого не лишалося, крім подзвонити Вірджинії Стіллман. Коли вона підійшла до телефону, він ледь не кинув слухавку.

— Я його згубив, — ​сказав він.

— Ви певні?

— Він виїхав із готеля вчора вночі. Я не знаю, де він.

— Мені страшно, Поле.

— Він не виходив з вами на контакт?

— Не знаю. Може, й так, я не певна.

— Що це значить?

— Пітер узяв слухавку сьогодні вранці, коли я приймала ванну. Мені він не сказав, хто дзвонив. Він пішов у свою кімнату, затягнув завіси й відтоді відмовляється говорити.

— Але ж так і раніше бувало.

— Так, тому я й не певна. Але так уже давно не бувало.

— Поганий знак.

— Так, тому мені страшно.

— Не хвилюйтеся, в мене є певні ідеї. Зараз же за них візьмуся.

— Як мені з вами зв’язатися?

— Я дзвонитиму вам щодвігодини, хай би де я був.

— Обіцяєте?

— Так, обіцяю.

— Мені так страшно, це нестерпно.

— Це все я винен. Я припустився дурної помилки, вибачте.

— Ні, я вас не звинувачую. Ніхто не може стежити за іншим 24 години на добу. Це неможливо. Ви б мусили бути у його шкурі.

— У цьому і полягає проблема: мені здалося, що я і є в його шкурі.

— А зараз ще не пізно все переграти?

— Ні, часу доста. Ви тільки не хвилюйтеся.

— Намагаюся тримати себе в руках.

— Добре, я з вами зв’яжуся.

— Щодвігодини?

— Щодвігодини.

*

Розмова пройшла як з води. Попри все, йому вдалося заспокоїти Вірджинію Стіллман. Аж не вірилося, що вона досі йому довіряє. Звичайно, користі з того жодної. Адже, по суті, він їй бреше. Не було в нього жодних ідей, у нього взагалі жодної корисної ідеї не було.

10

Стіллман зник. Розчинився в місті. Він — ​цяточка, рисочка, цеглинка у нескінченній цегляній стіні. Квінн може хоч до кінця життя блукати вулицями, і все одно його не знайде. Все зводиться до випадковості, кошмарних цифр та імовірностей. Немає жодних підказок, доказів, можливих ходів.

Квінн подумки повернувся до початку справи. Перед ним ставили завдання захистити Пітера, а не вистежити Стіллмана. А стежити за Стіллманом — ​це просто метод, спосіб передбачити, що станеться. Теорія була така, що, стежачи за Стіллманом, він розвідає, які в того заміри щодо Пітера. Він два тижні тягався за старим. І яких же висновків дійшов? А ніяких. Стіллманова поведінка була надто загадкова, нічого не зраджувала.

Можна, звісно, вдатися до радикальних заходів. Він може запропонувати Вірджинії Стіллман змінити телефонний номер і не вказувати його у довідниках. Це бодай на певний час вирішить проблему тривожних дзвінків. А якщо й це не поможе, то вони з Пітером можуть переїхати. Можуть перебратися в інший район, а то й узагалі полишити місто. У найгіршому випадку можна створити нову іпостась і жити під прибраним іменем.

Та думка нагадала йому про дещо важливе. Доти він всерйоз не задумувався, як його найняли. Події розгорталися надто швидко, він вирішив, що може підмінити Пола Остера. Рішуче прибравши це ім’я, він і думати забув про справжнього Остера. Якщо цей чоловік справді такий добрий детектив, як гадають Стіллмани, то, можливо, допоможе з цією справою. Квінн йому все розкаже, Остер йому пробачить, вони разом рятуватимуть Пітера Стіллмана.

Він погортав телефонний довідник у пошуках детективного агентства Остера, але такого на жовтих сторінках не було. Ім’я знайшлося на білих сторінках — ​такий собі Пол Остер живе на Мангеттені, на Ріверсайд-драйв, неподалік від Квінна. Про детективне агентство згадки не було, але це ще нічого не значить. Може, в Остера стільки роботи, що йому вже не треба рекламувати свої послуги. Квінн узяв слухавку й наготувався набрати номер, але передумав. Це надто важлива розмова, не телефонна. Не можна наражатися на ризик, що від нього просто відмахнуться. Раз бюро в Остера нема, значить, працює з дому. Квінн до нього поїде й поговорить віч-на-віч.

Дощ припинився, але небо й далі було сіре, лише на заході Квінн розгледів стовп світла, що сочився між хмар. Йдучи по Ріверсайд-драйв, він усвідомив, що вже не переслідує Стіллмана. Почувався він так, ніби втратив частку себе. Протягом двох тижнів невидима нитка прив’язувала його до цього старого. Хай би що зробив Стіллман, він робив те саме; куди Стіллман, туди й він. Тіло ще не звикло до новонабутої свободи, тож перші кілька кварталів він пройшов у темпі старого, що ледве переставляє ноги. Чари, що над ним тяжіли, розвіялися, але тіло цього ще не усвідомило.

Остер жив посеред довгого кварталу, що тягнувся від 116-ї до 119-ї вулиці, трошки південніше Ріверсайдської церкви й мавзолею Ґранта. Будинок був доглянутий, із відполірованими клямками й чистими вікнами, від нього віяло суворою буржуазністю, що в ту мить Квіннові дуже імпонувала. Остерова квартира була на одинадцятому поверсі, тож Квінн подзвонив і почав чекати, коли