Читати книгу - "Король у Жовтому"

Я кивнув.

— Не можу розгледіти його обличчя, але він здається якимсь м’яким і гладким на вигляд. Так чи інак, — продовжила вона, розвернувшись до мене, — він нагадує мені про сон, про жахливий сон, який одного разу мені наснився. Хоча, — пробурмотіла вона, роздивляючись свої черевички, — може, то був не сон?

— Звідкіля ж мені знати? — усміхнувся я.

Тессі усміхнулась у відповідь.

— Ти теж там був, — сказала вона. — Тож, можливо, тобі щось і відомо.

— Тессі, Тессі! — запротестував я. — Невже ти намагаєшся лестити мені оповідками про те, що я тобі снюся?

— Але то справді було так. Розповісти тобі?

— Звісно, розповідай, — відповів я, запалюючи сигарету.

Тессі сперлася на підвіконня і почала свою розповідь, зберігаючи серйозний вираз обличчя.

— Одного зимового вечора минулого року я лежала в ліжку, ні про що особливе не думаючи. До цього я позувала тобі й втомилася, проте ніяк не могла заснути. Я чула, як міський годинник пробив десяту, одинадцяту, а потім північ. Мабуть, я заснула вже після півночі, бо більше дзвону годинника не чула. Не встигла я заплющити очей, як мені наснилося, ніби щось змусило мене підійти до вікна. Я підвелася. Відчинивши вікно, визирнула надвір. На Двадцять П’ятій вулиці не було жодної живої душі. Мені стало лячно, усе навколо здавалося таким… таким чорним і тривожним. Потім я почула стукіт коліс, і мені здалося, наче саме цього я мала дочекатися. Поступово той звук наростав. Нарешті, я змогла побачити екіпаж, що рухався вулицею. Він під’їздив усе ближче і ближче, а коли проїхав повз моє вікно, я зрозуміла, що то був катафалк. Я задрижала від страху, а візник обернувся і поглянув просто на мене. Я прокинулась, стоячи біля відчиненого вікна і тремтячи від холоду, проте візник і його катафалк зникли. Той самий сон наснився мені у березні, і я знову прокинулась біля відчиненого вікна. Минулої ночі сон повторився. Ти ж пам’ятаєш, яка сильна злива була вчора? Коли я прокинулась, стоячи біля вікна, моя нічна сорочка промокла наскрізь.

— А де я був у твоєму сні? — спитав я.

— Ти… Ти був у домовині. Але ти був не мертвий.

— У домовині?

— Так.

— Звідки тобі відомо? Ти мене бачила?

— Ні. Але я знала, що там був ти.

— Ти часом не переїла грінок із сиром чи салату з омаром перед сном? — почав було жартувати я, але раптом дівчина перелякано скрикнула.

— Агов, що сталося? — запитав я, помітивши, як вона вчепилася руками у підвіконня.

— Той… той чоловік унизу, на церковному подвір’ї… То він був візником катафалка.

— Дурниці, — сказав я, але очі Тессі широко розплющилися від жаху. Я підійшов до вікна й собі визирнув. Чоловік зник. — Ходи сюди, Тессі, — попросив я. — Не будь як маленька. Ти занадто довго позувала й тому геть знервована.

— Думаєш, я могла б забути те обличчя? — прошепотіла вона. — Тричі я бачила, як катафалк проїздить під моїм вікном, і щоразу візник обертався й дивився просто на мене. О, його обличчя було таким білим і таким… таким… м’яким?.. Воно виглядало, наче у мерця — наче він сам уже давно мертвий.

Я змусив дівчину сісти і випити трохи марсали[49]. Потім сам сів навпроти неї та спробував чимось зарадити.

— Слухай-но, Тессі, — сказав я. — Тобі варто виїхати за місто на тиждень чи два, тоді тебе перестануть мучити сни про катафалки. Ти позуєш увесь день, тому вночі твої нерви вже не витримують. Так не може далі тривати. Крім того, ввечері, замість того щоб іти спати, ти біжиш на вечірку до парку Салзер чи до «Ельдорадо», або й взагалі їдеш на острів Кавні, тож наступного ранку повертаєшся сюди цілковито виснажена. Насправді немає жодних катафалків. То просто поганий сон.

Вона ледь усміхнулася.

— А як же той чоловік на церковному цвинтарі?

— О, та він звичайний хворий, буденна річ.

— Я, Тессі Рердон, присягаюся своїм чесним іменем тобі, містере Скотте, що обличчя чоловіка, який стояв унизу на подвір’ї, — то обличчя чоловіка, який сидів на козлах катафалка!

— І що з того? — спитав я. — Зрештою, це цілком чесна робота.

— Тож тепер ти думаєш, що я бачила катафалк?

— Ну… — дипломатично мовив я. — Якщо ти справді бачила катафалк, то нема нічого дивного в тому, що той чоловік міг правити ним. Геть нічого дивного.

Тессі підвелася, розгорнула свою напахчену носову хустинку і, витягши звідти жуйку, кинула її до рота. Потім, натягнувши рукавички, вона щиро потисла мені руку, промовила «на добраніч, містере Скотте» і пішла собі геть.

II

Наступного ранку поштар Томас приніс мені свіже число «Геральда» і трохи новин. Церкву, що була неподалік, продали. Я подякував за це небесам: не те, щоб я, католик, відчував якусь відразу до духівництва по сусідству, але мої нерви зовсім розладналися через гучні проповіді священика, кожне слово якого відлунювало не лише на подвір’ї церкви, а й у моєму помешканні. Він уперто проказував свої проповіді, через що повставали всі мої інстинкти. Також там був диявол у людській подобі — органіст, який виконував старі добрі церковні гімни у власній інтерпретації. Я жадав звести порахунки з істотою, що вставляє у різдвяну молитву акорди, які зазвичай можна почути тільки у молодіжному гурті. Думаю, священик був доброю людиною. Проте коли він горланив цитати з Біблії, огидно розтягуючи слова, я починав підраховувати, скільки сторіч йому доведеться провести у чистилищі, аби спокутувати такий гріх.

— І хто ж її купив? — спитав я Томаса.

— Не знаю, сер. Кажуть, що власники отих прибуткових будинків біля площі Гамільтона придивлялися до неї. Мо’, вони збудують ще більше квартир.

Я підійшов до вікна. Юнак з хворобливим обличчям стояв біля воріт церкви. З першого погляду всередині мене сколихнулася та ж сама непереборна відраза, що й раніше.

— До речі, Томасе, — звернувся я. — Що то за хлопець отам, унизу?

— Отой черв’як, сер? — пирхнув Томас. — То нічний церковний сторож, сер. Він просто бісить мене: сидить собі всю ніч на сходах і зверхньо так зиркає. Якось я дав йому по голові… вибачайте, сер…

— Продовжуй, Томасе.

— Одного вечора я повертався додому разом з Гаррі, моїм товаришем-англійцем, а той слимак сидів на сходах. З нами були Моллі та Джен, сер, дві дівчини-офіціантки. Він поглянув на нас настільки образливо, що я підійшов і сказав: «І чого ти вилупився, жирна свинюка?» — вибачайте, сер, але я саме так і сказав, сер. А він мовчить і нічо’ не каже у відповідь, так я йому: «Іди-но сюди, я