Читати книгу - "Ліс духів"

легкою неголеністю. Утім, попри густі чорні брови, його обличчю бракувало мужності. Особливо підборіддю, дещо округлому і скошеному, яке не виражало тієї рішучості, якої хотілося б Жанні. Не можна мати все й одразу. А головне, дещо не в’язалося – вік. Феро виглядав років на тридцять п’ять. З голосу Жанна уявляла його на десять років старшим…

Вона набрала номер. Чоловік зупинився. Пошукав по кишенях. Він був одягнений у геть пом’ятий світло-сірий лляний костюм, що ніби символізував його робочий день.

– Алло?

Жанна збила виклик. Вона відчула солодке тремтіння, коли побачила, як він пройшов просто повз неї й пірнув у вхід до підземної парковки на рю Суффло. Перед тим як зникнути, він скуйовдив волосся. Довгі пальці піаніста. Ці руки компенсували лисяче підборіддя й молодечий вигляд.

Жанна повернула ключ запалювання. Вона помітила два виїзди з паркінгу, по обидва боки вулиці. Звідки з’явиться він? Яка в нього машина? З іншого боку вулиці показався скутер у кепському стані, який поїхав у напрямку бульвару Сен-Мішель. Жанна встигла помітити обличчя під шоломом. Феро. Вона перемкнулася на першу передачу й розвернулась. Психотерапевт уже гальмував перед світлофором на перехресті з бульваром, увімкнувши правий поворотник, – він збирався їхати в бік Сени. За кілька секунд Жанна стояла за скутером, а її серце ледь не вискакувало з грудей.

Зелений. Феро спустився бульваром Сен-Мішель, об’їхав фонтан на площі, а тоді звернув ліворуч на набережну. Він їхав повільно, як людина, яка нікуди не поспішає і нічим не тривожиться. Може, до якоїсь жінки? Жанна постійно стискала й розтискала руки на кермі. Долоні змокріли. Вона вимкнула радіо. Ховаючись за сонячними окулярами, вона походила на героїню пародійного шпигунського фільму.

На набережній, на ке де Ґрандз-Оґюстен, Феро набрав швидкість. Ке де Конті. Ке Малаке. Ке Вольтер. Тоді перебудувався на швидкісну смугу, найближчу до Сени, і пригальмував до швидкості всього потоку. Жанна залишила між собою і скутером дві автівки. Усе йшло добре. Не втрачаючи зосередження, вона навіть устигала помилуватися краєвидом. Мостами, що підсвічувалися в сутінках. Будівлями на правому березі, які тонули в тіні. Сеною, повільною, звивистою, наче потік грязюки. І цим рожевим сяйвом, яке опускалося на місто, немов саван. Феро їхав далі. Куди він прямує?

За мостом Згоди він здав лівіше і пірнув у короткий тунель, що вів до з’їзду. На мосту Інвалідів повернув праворуч, перетнув Сену, знову повернув праворуч, проїхав набережною в протилежному напрямку до мосту Александра ІІІ. Жанна подумала про «Show-Case», новий модний заклад, розташований у підстінках мосту. Але Феро припаркувався перед парком довкола Великого палацу, сховав шолом до кофра під сидінням і пішов у напрямку авеню Вінстона Черчилля.

Жанна зробила так само, припаркувавши авто під однією з квадриг на Великому палаці. Під колісницею, запряженою дикими кіньми, що рвуться вперед на вершині скляного даху. Феро крокував до брами. Жанна пригадала, що в музеї якраз проходила виставка під назвою «ВІДЕНЬ 1900», присвячена художникам віденської сецесії. Клімт. Еґон Шіле. Мозер. Кокошка. У голові промайнула думка – досить безглузда, – що це дуже доречно: вона вже давно хотіла побачити експозицію.

Психіатр уже піднімався сходинками. Жанна наддала ходи, вгадуючи високо-високо над головою величезний купол зі скла й сталі, який збирав сонячні промені, наче гігантська лупа. У цьому розімлілому від призахідного сонця Парижі вона почувалася крихітною й водночас легкою, збудженою, сп’янілою.

Феро зник. Мабуть, мав абонемент, тому й не мусив вистоювати чергу. По інший бік будівлі, в напрямку Єлисейських Полів, вишикувалася довга вервечка людей, охочих потрапити до музею у вечірні години. Жанна покопирсалася в сумочці: в неї теж був абонемент. Синьо-біло-червона картка, видана президентським указом. Годилося для обшуків. Згодиться й для віденських художників.

За кілька хвилин Жанна вже заходила до виставкової зали. Спершу в неї склалося враження, ніби ці червонувато-бурі полотна були великими театральними лаштунками, розвішеними заради ще масштабнішого, ще багатшого видовища, в якому поєдналися всі види мистецтв. Відень початку ХХ століття, де кожна галузь переживала зліт – живопис, скульптура, архітектура, а ще музика – в особі Малера, а тоді й Шенберґа… І все це на тлі фундаментальної революції – психоаналізу.

За кілька метрів перед Жанною Феро неспішно роздивлявся кожну картину. Каталогу в нього не було. Він не читав назв експонатів. Схоже, добре все це знав. Жанна, вся спітніла, розслабилась і також почала спокійно милуватися полотнами. Першу залу займав Клімт. Жанну, як і завжди, приголомшила оригінальність художника. Кожнісінький відтінок. Кожнісінька риска. Кожнісінький візерунок. Усе промовляло про радикальний розрив із будь-яким попереднім мистецтвом. Але це був плавний розрив. Гладенькі, затушовані мазки, що нагадували японські гравюри. Витончена палітра. Золоті зблиски. Ефект емалі, перлів, фарбованого скла, шматочків бронзи…

І ці жінки. Поснулі феї з довгими медовими косами, оточені чудернацькими й водночас ретельно промальованими візерунками. Кожну жінку огортало симетричне тло – ряди символів і завитків, подібних до візерунка на тканині, – захищаючи її сон. Інші картини справляли враження текучості, водянистості. Пасма волосся плинули в повітрі, ніби руді водорості. Золоті блискітки й перли приглушено сяяли, пробиваючи прозорі шари, мерехтячи під гладеньким покривом лаку. Ці картини буквально омивали очі, розум, серце…

Феро зупинився: його увагу поглинула маленька картина завширшки менш ніж метр. «Настав час діяти», – подумала Жанна. Вона покрокувала в його напрямку, плануючи просто стати поряд. А тоді побачимо. З пересохлим горлом, хиткою ходою вона підійшла, прокручуючи в думках кілька компліментів, які їй робили останнім часом. Коли Тома порівняв її з абсентом. Коли Тен прокоментував її доторк до потилиці. Коли Клер, її секретарка, порівняла її з акторкою Джуліанн Мур…

Жанна вже з хвилину стояла біля Антуана Феро, застигнувши, втупившись у картину невидющим оком.

І він говорив.

Цей голос, який вона так часто слухала в записі, тепер звучав просто біля її вуха, наживо…

– Про… прошу?

– Кажу, щоразу як я дивлюся на цю картину, то думаю про Бодлера. «Багно я замісив і золото зробив…»

Жанна ледве не розреготалася. Чоловік, який з перших же хвилин цитує Бодлера, навряд чи дозрів до побачень. Але чом би й ні? Вона зосередилася на полотні Клімта. На ньому була зображена дуже бліда жінка в бірюзовій сукні на помаранчевому тлі. Портрет показував її до пояса.

Жанна усвідомила, що запитує Феро мало не агресивно:

– Багно – це, по-вашому, модель?

– Ні, – м’яко відповів той. – Багно – це час, який поглине цю жінку й знищить її красу. Одноманітність повсякдення, яка її гризтиме. Банальність, яка потроху її завоює. Клімт вирвав її з усього цього. Він зумів вихопити її внутрішній розквіт. Показати цей момент грації між двома ударами серця. Він подарував їй вічність…