Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

їдкої натури, то ніколи не заперечували його вищість. Причіпки і зауваження Джеронімо принижували нас страшенно, котячий погляд бив болючіше за нагай, а першокласні прочухани наздоганяли нас блискавично — але ми знали, що все це мало загартувати наш характер для битви за ліпше життя. Розуміла це навіть Анжела.

Він має забратися — причому якнайшвидше, — бо з нас обов’язково спитають. Спостерігаючи за підготовкою до від’їзду, ми всі усвідомлювали, що відповідальними за нещасний випадок зроблять нас. Тоді мені було тринадцять років — та я миттю збагнув, яка небезпека чигала на нас. Прийдуть вони обов’язково, і тоді слід буде зіграти дуже тонко, аби не підпасти під звинувачення. І якщо прийде не поліція, то навідаються люди з «New Northern Consolidated» або селюки із Норко.

Найгіршим варіантом були селюки, кілька покидьків, які ще не з’їхали й хотіли помститися, скориставшись лихом. Цей нещасний випадок забрав у них останню надію. Бідолашні. Вони відмовлялися залишити свої хатинки з ганчір’я і нікчемне життя тоді, коли всі покидали Норко. Попри злидні й те, що надії з роками згасали, вони чіплялися за обіцянку «Каїнового краю» та чекали, що станеться диво, шахта потрапить до їхніх рук і з неба посиплеться манна.

Нині в Норко залишилося тільки дев’ять заселених острівців Каїнового краю. Родини Буассонно, Лярозів, Моренів і Дерозьє, я можу назвати кожного — ім’я, прізвище, вік, колір волосся та очей; життя в Норко сповнене нечисленної присутності інших.

Вони нам нічого не подарують. Ні наші ігри, ні браваду, ні безглузді подвиги, ні полум’я в траві, яке ми тягли до порогів їхніх будинків, ні ведмедів, яких ми доводили до сказу і які, з рознесеними динамітом горлянками, обсідали нещасне місто, ні напіврозкладені трупи котів, які ми тягали розбитими вулицями — і вони безсило шаліли, упізнаючи своїх вихованців. Приниження, сором, страх — вони не подарують нам те, що ми показали їм свою дурість. А найбільше не подарують те, що ми розвіяли їхні мрії.

Авжеж, вони пустили коріння у злиднях, вони підтримували вогонь у мрії на процвітання, лише щоби гріти старі кістки бідноти, і мрія ця була лише химерою без сподівання на справдження — і все ж вони пишалися нею і збиралися помститися нам.

Нещасний випадок стався незадовго до того, як Емільєн, Джеронімо й Анжела виконали свої ролі у фальшивій виставі. Удар вразив більше за гуркіт. Ніщо не поворухнулось, та всі відчули конвульсивний струс землі під ногами. Вибухів було три. Тут дійшли згоди всі. За першим — глухим і потужним — слідували другий, грімкий, і третій, що потонув у страшному ревінні руїни.

Ще до третього вибуху ми всі вибігли з будинку та кинулися до гори, туди, де (ми знали про це, ми щиро сподівалися на це) розташована наша шахта, зачинена шахта — і так мало би бути вічно.

Селюки також не забарилися на місце аварії, і ми разом дивились, як провалювалася земля і билися скелі. Вибух стався в самому серці шахти, відкривши провал, до якого загуркотіли велетенські брили. Ми бачили останні рухи гігантських жовен підземних глибин. Звідти виринула густа і смердюча хмарина пилу, що не залишила сумнівів щодо причин катастрофи. Хмарина тхнула динамітом.

Селюки не могли звинуватити нас відкрито. Вони гуртом зійшли на гору й разом із нами утворили коло довкруж кратера, та що явнішим ставав дух динаміту, то нестерпнішою була для них наша присутність, тож вони відступили. По одному, обережними кроками, вони залишали коло і збивались у злобну купку біля сторожки. Були там усі. Жінки, чоловіки й діти. З їхніх уст не сходило ім’я Джеронімо. «Де Джеронімо? Джеронімо немає? Чи бачив хтось Джеронімо?»

А й справді, куди подівся Джеронімо? Стояв за нами, непомітний за стовпом пилу, чи ховався в одній із порожніх будівель, від початку спостерігаючи за цією сценою і струшуючи сліди вибуху з одягу? Ми так і не дізналися, прийшов він саме тієї миті чи був там спочатку.

Джеронімо вийшов наперед і став просто перед ними. З гордою поставою. Без вагань і тремтіння в голосі.

— А що вам від мене треба?

І серед загальної маси, що глухо гуділа, знайшовся один, який прошипів: «Не клей дурня. Тобі це відомо ліпше за нас. Ти нам заплатиш за це». Звинувачення було просто перед нами, в їхніх очах, у белькотінні пельок, у кулаках, які їм кортіло спрямувати проти нас, та які вони притуляли до ніг, не в змозі напасти на нас відкрито.

Згодом Джеронімо сів до «Студебекера» Емільєна, і ніхто навіть не поцікавився, чи насправді Анжела на задньому сидінні — то справжня Анжела.

Днина була літня, з тих, коли спека охоплює вас із голови до п’ят і випаровує з вашого тіла кожну краплину поту. Аж до серпня літо в Норко смажило, мов у Сахарі. Ми жили серед сухої пари під недобрими гримасами неба, яке час від часу, змилувавшись, хлюпало згори водою і тижнями поливало нас своїми потопами.

Напередодні ми вітали Ґедзя. Йому виповнилося 11 років, тож, за сімейною традицією, ми подалися святкувати до кар’єру. Добряче бу́хнуло, хоч, як на мене, дрібнувато. Я люблю, коли динаміт рветься потужно, підіймає землю, мов розлючений звір, і плюється руїною на всі боки. Вибух Ґедзя, на жаль, заглух, так і не народившись. Пісок, який тижнями розігрівався добіла, перетворився на суху пилюку. Тож заряд зумів підняти в повітря лише кволу сіру хмаринку, що миттю перетворилася на прозоре коло. Ми були розчаровані.

На свято з’їхалися Старші. Вони прибували з Монреаля, Квебека і навіть із самого Торонто — осяяні славою цих легендарних місцин. Тоді за кордоном іще не мешкав ніхто. Емільєн тільки починав мріяти про Австралію. Він привіз буклет, сповнений блакитного неба, кучерявих прерій і широко усміхнених тубільців. Цей буклет для кожного з нас став своєрідним викликом, свідченням можливості перебиратися з континенту на континент, тримати світ у своїх долонях. Усі Старші привезли з собою уламки своєї бравади.

Будинок аж ломився від людей. Бракувало ліжок, стільців, часу — зненацька він став закоротким для родинних зборів.

Розмовам не було кінця. Старші нанесли новин із великих міст, а ми із запалом переповідали про наші останні вилазки — тож разом ми ніби облітали весь світ, обов’язково зупиняючись на всьому, що викликало в нас роздратування і випади проти людської глупоти, які я обожнював. Гадаю, саме під час цих розмов я й полюбив журналістику.

На кухні й у вітальні, на терасі й навіть на другому поверсі вирувало торнадо голосів, об’єднаних спрагою до життя. Нам кортіло відбудувати світ на