Читати книгу - "Проклята, Наталка Смеречинська"

Шикарна автівка сріблястого кольору зупинилася переді мною, мало не наїхавши на мої ноги.  Задні дверцята відчинилися і з переднього сидіння почулося.

- Застрибай! Хутчіше! 

Нічого не залишалося, як тільки зітхнути й полізти до салону, де вже зручно вмостилася Аліса і Влад, що сидів за кермом.

Варто  було тільки кинути поруч скромну дорожню сумку і  сісти на заднє сидіння, як на коліна мені впав файлик з якимось документом на спеціальному синенькому папері.

- Що це ? – здивовано запитала друзів і Аліса  засміявшись відповіла.

- Твій лікарняний. Ти в нас тепер ковідна і дуже заразна. Відкритий сьогоднішнім числом, а закриєш тоді, як повернемося з Радомишля. Просто поставиш дату і все. Сподіваюся, довго ми там не затримаємось.

Останню фразу, Аліса сказала тихіше і якось сумно.  Я її прекрасно розуміла. Ми не їдемо на відпочинок. Ми їдемо знімати страшне прокляття віком в сто років і боротися проти сил, про які донедавна гадки не мали.

- Слухайте! Ми чортові мисливці на привидів!   - озвучила у своїй специфічній манері мої думки Аліса - Залишилося тільки четвертого чудика підхопити й буде повний комплект.

- Про що ти? - насторожилася я, ховаючи дорогоцінний документ до сумки. 

- Мій друг, Костя, приєднається до нас - відповів замість сестри Влад.

Аліса лише зневажливо пирхнула від згадки про Констянтина, а я з цікавістю глянула на неї. 

- Це часом не той самий...

- О, так, ти права - тут же радісно перебила мене подружка - Той самий товстолобий бара..

- Аліса! - обурено перебив її Влад - Будь - ласка, давай без сцен! Костя нормальний хлопець!

- Та маніяк твій  приятель, просто ти цього не бачиш, або не хочеш бачити! - вибухнула емоційна  білявка - Ти ніколи не вмів вибирати ні друзів, ні подружок!

- Досить! - машину  трохи повело і я злякано схопилася за ручку над дверцятами, намагаючись втримати рівновагу. 

Аліса явно допекла Влада і виглядало це так, наче подібні суперечки у них постійно. Але я зовсім не хотіла бути свідком такого, особливо в машині, що летить по трасі Житомир - Київ зі швидкість сто тридцять кілометрів на годину.  

- Ви не могли б перенести вашу суперечку в інше місце та інший час. - Намагалася говорити спокійним тоном, але високі нотки все ж таки проривалися в моєму голосі - Я б не хотіла, щоб ви повбивали один одного і мене заодно по дорозі. Залиште цю невдячну справу прокляттю. 

- Вибач! - тут же відреагував Влад, трохи скидаючи швидкість машини й розслабляючи судомно стислі руки на кермі.

- А що я такого сказала? - пробурмотіла собі під ніс Аліса, але вловивши від брата недобрий погляд сказала - Мовчу!

І справді, подальших тридцять хвилин дороги ми провели в тиші. Відносній! Оскільки Аліса все ж таки не витримала і включила музику на повну. 

Дивно, але цього разу Влад стерпів, хоча  видно було, що Аліса ходить по тонкій кризі. Невідомо, чим би закінчилася ця сімейна суперечка, якби по дорозі не з'явилася яскрава вивіска з  надписом "Борщ" і хлопець впевнено повів машину до цієї  заправки. 

- Костя має чекати нас тут - люб'язно повідомив суто мені Влад, оскільки Аліса удавала, що її це геть не стосується - Ідіть до ресторану, а я поки знайду місце для паркування. 

- Я в туалет - різко обізвалася подружка, якій не сподобалося, що її ігнорують - Піду виблюю, мені це знадобиться...

- Алісо! - знову процідив Владислав, але дівчина його вже й не чула. Відстьобнувши пасок безпеки, білявка вискочила з машини і попрямувала до вбиральні. 

- Вибач! - вже вдруге вибачився переді мною хлопець - Іноді вона буває нестерпною. 

Що є, то є! Подумки усміхнулася я, але казати нічого не стала.

- Ти можеш почекати мене біля ресторану, або заходь в середину і замов собі щось. А я зараз підійду. 

- Добре!- слухняно погодилася я, вибираючись з машини. Думаю сцен на сьогодні й  так вистачить. Правда була одна річ...

- А як же...

- Костя?- перепитав мене Влад і посміхнувся - Білявий хлопець, невеличкого зросту. Він тебе сам впізнає, якщо вже приїхав.

Підморгнувши мені, Владислав сказав:

- Киш! - і зачинивши дверцята автомобіля, почав паркуватися. 

Тупцювати на місці сенсу не було і я щільніше вкутавшись в легку кофтинку пішла до скляних дверей ресторану. 

І перше, що відчула на собі переступивши поріг місцевої забігайлівки так це погляд уважних сірих очей. Холодний, оцінювальний, сталевий... 

Він ніби препарував мене  з якоюсь  бездушною   та прискіпливою цікавістю вченого, якому потрапив на очі давно вивчений вид, але вже у якісь новій формі.

Брр, від цього мурахи забігали по спині. Наче всю тебе зараз розрізали навпіл і дістали на світ Божий всі думки, бажання, потаємні надії.

 Я навіть застигла на порозі вражена таким, здавалося, ворожим ... 

- Чого зависла? Пішли давай - легко тицьнула мені в спину Аліса, зненацька з'явившись поруч - Познайомлю тебе з цим вирод...кхм, Костянтином. 

Я відмерла і очманіло глянула на подругу. Так, наче тільки що прокинулась від глибокого сну. 

- Що таке?- стривожилась подруга втрачаючи звичну, глузливу манеру спілкування - Ти щось бачила? Це відьма, так? Відьма? Та не мовчи ж!

- Ні - поспішила я заспокоїти нервову білявку і знову кинула косий погляд у сторону Констянтина. Він все так же уважно дивився в нашу сторону, але того гнітючого, пронизливого  погляду вже не було. Просто звичайнісінький, нічим таким не примітний хлопець задивився на двох дівчат. 

- Я просто... - зробила жалюгідну спробу пояснити подрузі свої відчуття і зрозуміла, що не можу. Сама не розумію, що мене так стривожило - А, не зважай. Погано спала сьогодні ось і туплю.  

Здається моя відповідь влаштувала Алісу і вона кивнула:

- Дарма! Адже після знайомства з цим бараном, вибачте Константином, нормальний сон тобі і сьогодні не світить. Будуть мучити кошмари.