Читати книгу - "Муравлик Ферда, Ондржей Секора"

І вже ті дві бджоли почали ганятися за муравликами.

— Це — неправда, неправда! — кричали мурашки. — Вона грала нечесно, то наші кульки!

— Еге ж, ха-ха-ха, ті кульки я виграла! — лементувала Бджола, і їй на допомогу прийшло вже стільки робочих бджіл, що й не полічити.

Раптом від дерева загриміло:

— Тихо, дітвора! Що там з тими кульками?

Усі спинилися й повернулись до дерева. При головному вході до гнізда лісових бджіл стояв прекрасний лицар у великому важкому обладунку, з велетенським щитом і довгим мечем. Справжній привид. Усі вмить замовкли, і вражені бджоли самі розступилися, щоб дати дорогу невідомому лицареві.

— Що сталося? — загримів лицар, підняв меча й пішов просто на мурашок.

— Е-е-е-е... програли, а тепер хочуть забрати кульки назад, — видушила з себе Бджола й показала кульки, які начебто виграла.

— Дайте мені ці кульки, пані! Я одведу мурашок до в’язниці. Коли я випущу їх, то кожен з них повинен буде принести вам тисячу кульок.

Сказавши це, лицар узяв у Бджоли кульки, висипав їх собі за панцир, а на мурашок замірився мечем.

— Швидше, розбишаки, а то я вас заколю!

Бджоли з подиву ніяк не могли отямитись. Жодна не змогла пояснити, де тут узявся лицар. Але всі вони раділи, що він одведе мурашок до в’язниці. А дурисвітка Бджола ще й кричала вслід лицареві:

— І нехай вони принесуть мені хоч одну скляну кульку!

ПРО ТЕ, ЯК ВОРОГ НАПАВ НА МУРАШНИК

— Брехня це! — пробурчав лицар, коли одвів переляканих на смерть муравликів за три грядки чорниць. І підняв своє забрало.

Муравлики, вражені, заціпеніли. З-під забрала на них дивилися Фердині очі!

— Фердо, це ти? — вигукнули вони й хотіли були кинутись йому на шию.

— Чекайте, а то прилипнете! — стримав їх лицар. — Це все з меду!

— Як? Що? З меду?

Справді, той лицар був Ферда, а весь його обладунок був з медових стільників: забрало з меду, панцир з меду, щит з меду і меч з меду.

— Це все я вирізав і зліпив у бджолиному гнізді, — хвалився Ферда. — Ось вам, покуштуйте! — і дав їм укусити краєчок щита. — Усе, що на мені, — з меду.

— Фердо, але ж і добрий у тебе обладунок, — сміялися друзі, набиваючи собі роти, й скоро мед уже тік їм по бороді. — Ним можна нагодувати цілий мурашник.

А мурашник уже було видно. По високому пагорку з глиці бігали мулярі, теслі, няньки, мисливці, мандрівники й учні. Так як і на кожному мурашнику. Кожен щось ніс, кожен щось робив.

— Мій дорогий, золотий мурашник, як довго я в тобі не був! — радісно вигукнув Ферда і вже хотів кинутися до мурашника.

Та, як на Ферді зашурхотів обладунок, Ферда спинився, затримав друзів і прошепотів:

— Треба їм щось устругнути.

І тільки-но друзі поховалися, Ферда приклав обидві руки в тяжких медових рукавицях до уст і закричав, аж луна пішла в горах:

Здавайтеся, мурашки,

Лицар до вас мчить,

Одним ударом може

Усіх вас перебить!

Нещастя! Жах! Треба боронитися. В мурашнику переполох.

— Тра-да, тра-да, та-та, та-та!

Хто надворі — мерщій до мурашника. Всі двері замкнути. Всі вікна позабивати. І хай хтось побіжить до кімнати, де сплять мурашки з найбільшими щелепами. Збудіть їх. До бою!

Сурмач улетів до світлиці силачів:

— Тру-ту-ту! — загув ріжок у дверях.

Дужі мурашки з найбільшими щелепами схопилися з ліжок і протерли собі очі.

— Тру-ту-тут, ворог тут! — кликав ріжок до бою.

Мурашки, роззявивши щелепи, побігли до головної брами.

В неї вже грюкав Ферда:

— Одчиняйте, пустіть мене, а то я вам увесь мурашник розкидаю.

— Та-та-та, тра-та-та! — кликав ріжок до атаки.

Але цієї миті брама з гуркотом розчинилася. Уже можна ввійти в мурашник. Ой, ні, не можна, бо назустріч стіною суне колона зубастих бійців, вони мчать, як бурхлива ріка, на лицаря, щоб роздерти його на шматки. Зараз почуємо трісь-трісь! — і Ферди не стане. Бійці не знають жалю.

Панцир затріщав. Зубасті мурашки ламали його на шматки. Одні вже відносили одламані шматки вбік, а нові бійці кидалися на лицаря.

Але що це? Хто одніс шматок панцира або щита, той так і залишився біля того шматка. Жоден не повернувся до Ферди. Кожен порається коло свого шматка меду і їсть, мало не давиться.

Ферди й не видно. На ньому повно мурашок, але вони нічого вже не ламають, панцир уже знято, і кожен злизує мед, який ще там залишився. Що ж це буде?

Аж раптом хтось вигукнув:

— Ось Фердина хустинка!

А другий:

— А ось і сам Ферда!

А третій:

— А де ж лицар?

Справді, де лицар? Скрізь сиділи бійці, кожен доїдав рештки меду, а коло Ферди стояли мурашки, розпатлані, обліплені медом, і тільки Ферда був чистий, облизаний досуха.

— Це я був той лицар, який вас так налякав, — усміхнувся він і гордо показав сухим пальцем на себе.

— То це ти нас пошив у дурні? Ти нас так налякав? Ти нас так наполохав? Хлопці, ану дайте йому за це! — закричали мурашки й знову кинулися на Ферду.

НАВІЩО ФЕРДІ БУВ ПОТРІБНИЙ АРКАН

Скільки було жартів, скільки веселощів, що й не сказати! Нарешті мурашки взяли Ферду на плечі й віднесли зі славою до мурашника.

— Ти наш дорогий Фердо, як нам було сумно без тебе!

Ах, як тут усе змінилося! За короткий час, поки Ферди не було, у мурашнику з’явилося стільки нових переходів, світличок і перехрестків, Що Ферда тут заблукав би.

— Фердо, — запищало щось надзвичайно високим голосом, — б’юся об заклад, що сам ти звідси не вийшов би!

Це був Куриголоско. Обпікся, неборака, й припалив собі трохи язичка, коли гасив сірника, якого кинув хтось на мурашину доріжку. Але всі його розуміли й ніхто з нього не сміявся. Мовляв, ми знаємо, Куриголоску, що ти говориш не так, як ми. І нехай ніхто не сміється з тебе, бо