Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

на Захід. Тоді ж «друзі наших друзів» передали мені книжку Алли Дудаєвої «На зламі сторіч», яка вийшла у «довіку вдячній Джохару» Литві. Це європейське видання містить і репродукції картин Дудаєвої. Більшість її робіт згоріли в розбомбленому Грозному. Добірку віршів Алли Федорівни я опублікував у своєму перекладі в різних виданнях. Але наразі — про інше. Чую її тихий, довірливий голос.

ПРО ДЖОХАРА

Коли я познайомилася з Джохаром і зазирнула в його душу, то побачила безодню, повну відчаю і безнадії. Я полюбила його всім серцем, а через нього і весь чеченський народ. Ця любов зробила мене чеченкою за духом, а відтак і за національністю. Не хочу, не хочу бути росіянкою і прошу ніколи не називати мене представницею цього племені. Надію і віру мій чоловік знайшов у боротьбі за незалежність Чечні. Якось я запитала його: «Коли ми виграємо цю війну?», і він несподівано відповів, що ми вже її виграли. Адже чеченці побачили, що наша мета досяжна, і вся справа тепер полягає лише в тривалості цього тернистого шляху.

ПРО РОСІЮ

Я приїхала в гості до батька і побачила, яким життям живуть люди в Росії. Це така порожнеча, такі всуціль сірі обличчя довкола. Люди не знають свого минулого, не мають сьогоднішнього і не бачать майбутнього. Вони просто вже нічого не чекають. Це якийсь навіки втрачений світ. Краще прожити зовсім мало і вмерти за свободу, ніж отак животіти. Я не відчуваю себе росіянкою, напевно, тому, що із самісінького дитинства моє серце протестувало проти жорстокості, хамства й брутальності, які мене оточували. Я на кожному кроці бачила приниження людської гідності. Я не є навіть громадянкою Росії, тому преса пропагувала відверту брехню, коли писала, що начебто голосую за Єльцина. Росія йшла на вибори, а вибору в неї не було. Претенденти нагадували єдине порочне коло. Точнісінько як у тій казці: «Праворуч підеш — коня втратиш, ліворуч підеш — сам загинеш, прямо рушиш — ні тебе, ні коня не буде». Єльцин зовсім не вписується в поняття демократії, так само, як і його оточення, і всі оті вискочки, що опинилися на московському політичному Олімпі. Яке дикунство! Вони спершу «демократично» дозволили нам зробити свій вибір, а коли ми обрали свободу, то почали топити її в крові. Це була пастка!

ПРО АМЕРИКУ І ЄВРОПУ

Найприкріше те, що світові не потрібна наша правда. Так зване світове співтовариство відвернулося від чеченського народу, заклопотане своїми суєтними справами. Нам найбільше допомагають представники сусідніх народів, звичайні, прості собі люди, які живуть поруч і бачать віроломство російських агресорів. Навіть гуманітарну допомогу, адресовану нашим дітям, перехоплюють російські блокпости.

Світ, вочевидь, пішов не тим шляхом. Шлях нагромадження матеріальних багатств — це велика омана. Подивіться на Америку і Європу. До якої гіркої самотності вони дійшли! Де там душі? На що перетворюються люди похилого віку, котрі завершують «сите» життя в будинках для старих! На що американці перетворили своїх жінок і дівчат! І який жах у тому, що багато бідніших країн намагаються усе це пропагувати і переймати, знову ж таки свідомо відмовляючись од власного майбутнього. Багатство роз’єднує людей.

ПРО ЧЕЧЕНЦІВ

Чеченці, втративши все, знайшли свої душі. Бачили б ви, яке чистилище пройшли у цій війні наші юнаки. Якщо раніше вони багато в чому були схожими на своїх ровесників із тієї ж Москви, то тепер — це єдине братство. Вони не п’ють, разом моляться, і кожен ладний віддати життя за іншого, навіть не за живого, а за мертвого. Я не знаю більше такої армії в світі, лише чеченці ідуть у бій, щоб ціною власного життя визволити мертвих побратимів. Це святе братство.

ПРО ОРДУ

Росія не зупиниться на Чечні, тому що в неї дуже великі апетити в політичному і фізіологічному розумінні. Її народ постійно голодний, а голодні люди завжди небезпечні. Крім того, у Росії дуже велика армія і велика неприязнь до тих націй, що живуть поруч і мають свободу. Щоб змінити своє ставлення до інших народів, Росії самій потрібне духовне відродження, а звідки воно візьметься за таких правителів? Поки що більше надії щодо духовного зцілення російської нації слід покладати на її сусідів. Що більше живу, то частіше вражаюся: доки житиме в росіянах орда? Ви скажете мені про винятки, назвете багато нормальних людей, і я погоджуся, але знов і знов покажу вам на натовп, на сіру масу, в якій розкошує ординська хижість, нахабство, хамство і, Господи, досі живе оте донощицтво, яке я вважала анахронізмом. Мій батько — ось вам теж виняток — не лише співчуває боротьбі чеченців, а й сам поривався їхати воювати на нашому боці. Для нього Чечня — це Іспанія, куди вирушали всі, у кому горів вогонь свободи. Я ледве відмовила батька, адже йому вже 70 років. Та от про цей намір дізнався сусіда, теж літній чоловічок, який відкупив своїх двох онуків од армії. Він побіг до міліції і заявив, що біля нього живе тесть Джохара Дудаєва, котрий збирається воювати проти росіян. До батька прийшов міліціонер, про все розповів і запитав: «Це правда, що ви збираєтеся воювати проти Росії?» — «Так, правда», — відповів батько.

Але патологія сьогоднішнього ординця полягає в тому, що хижість у ньому потворно переплітається з боягузтвом. Тому він воює з жінками, дітьми, людьми похилого віку, з мирним населенням. Не може бути хоробрості й мужності там, де бракує віри у свою правоту.

У потязі Івано-Франківськ-Київ вона жодного разу не вийшла з купе. Коли вранці ми прибули до столиці, пан Роман уже стояв на пероні. З вагона елегантно зійшла невисока білявка в окулярах із простими, без діоптрій, скельцями. Ми попрощалися з нею самими очима.

Кіндрат

— Благословіть, отче, на смерть за Україну, — тихо, але твердо попросив він.

Це було 9 січня 2014 року. З Майдану Василь Кіндрацький приїхав на Різдво до свого Миколаєва, що на Львівщині. Навідався додому, аби провести різдвяні свята з родиною. А 9 січня він поїхав до отця Ярослава в село Більче, що за двадцять кілометрів від Миколаєва, і раптом попросив про таке, що отця Ярослава пробрав мороз. Ще не було війни, ще не пролилася кров на Майдані, а він:

— Благословіть, отче...

Отець Ярослав розгубився. Якби перед ним стояв зухвалий юнак, то він би знайшов, що відповісти, а тут... Це був п’ятдесятирічний чоловік, його одноліток і