Читати книгу - "Речі і люди. Есей про споживання, Вольфґанґ Шивельбуш"

силу. Сучасне слово «мотор», щоправда, вживалося вже у XVIII ст., але не в практично-технічному, а в дефінітивно-філософському значенні. Стаття «Мотор (гідр.)» в «Енциклопедії» обмежується простим визначенням: «те, що рухається і приводить у рух» («ce qui meut, ce qui fait mouvoir»), – і як приклад наводяться вітряк, водяний млин і насос. Примітно, що ще в ХІХ ст. парову машину називали саме «машиною», а не мотором. Лише з появою сучасного двигуна внутрішнього згоряння слово «мотор» увійшло до повсякденного вжитку. Як машина, що не тільки передавала, а й виробляла енергію, він став технічною революцією не менш значущою, ніж винахід колеса.

Мотор був подібний живому організмові тим, що його продукт був результатом прийому пального («їжа») і його перетворення («травлення»). Це від самого початку надавало величезний імпульс закладеному в машинній техніці анімізму. Вироблений мотором рух здавався його саморухом. Але ж саморух іще від давніх часів уважався характерною ознакою життя. Навіть більше, машина, що породжувала рух, не сприйнявши його спершу зовні, наближалася до старого теологічно-філософського визначення Бога: вона поставала як втілений у механізованій формі нерухомий рушій.

Перші машини, що виробляли енергію в цьому сенсі, називалися вогняними машинами[195]. Пара набула своїх прав як символ енергії лише пізніше. А поки що весь процес приводила в дію сила вогню.

Пара, остання і найвища ступінь вологого тепла алхімії, була лише «певним агентом» (agent quelconque, термін Саді Карно)[196], мобілізованим первинною силою вогню. Її продуктивність відповідала вазі падіння води на колесо млина. Обоє просто передавали, подібно до інструментів трансмісії, не ними самими породжені сили – силу ваги і силу розширення відповідно.

За двадцять років до того, як закони термодинаміки вреш­ті звели вогонь на рівень підпорядкованої частини вчення про енергію, Саді Карно, перший теоретик сили пари, відібрав у нього ауру унікального самостійного феномена, висунувши ідею, згідно з якою енергія вогню і сила пари є, власне, продуктами не тепла, а теплового потоку. А це означає, що рух води і вітру має за свою умову градієнт, нахил. Без нахилу від теплішого до холоднішого стану парова машина лишається так само нерухомою, як і вітряк у затишші та водяне колесо у ставку[197].

Роздумів про пряме використання енергії вогню не бракувало на початку Нового часу задовго до цього кінцевого пункту раціоналізації та механізації. Вибухова сила розширення пари та пороху була відома. Проект парової гармати (Леонардо да Вінчі) та порохових енергетичних машин (Гюйгенс) могли конкурувати між собою до того, як шляхи пари та пороху перетнулися. Це підтверджує те, наскільки вільними та відкритими в усіх напрямках є технічні інновації, перш ніж вони стають інституціоналізованими[198]. Не обійшлося без певних trials-and-errors (спроб і помилок), до того як стало зрозуміло, що пара і порох придатні відповідно для мирних продуктивних і воєнних деструктивних цілей. Поршні та снаряди, що сьогодні належать принципово різним світам, тоді розглядались як доволі близькі родичі. Як зауважив історик техніки Джозеф Нідгем щодо Леонардового проекту парової гармати: «Чи не можна розглядати снаряд як вивільнений поршень, а поршень – як скутий снаряд?»[199]

У ХІХ ст. парова машина здійснила «засвоєння величезних сил природи» (Маркс) у процес виробництва[200]. Подібне засвоєння є асиміляцією якостей того, що засвоюється в організмі. Ми бачили це в алхімії, де застосування вогню, «асиміляція» ним нижчої матерії, означає її облагородження. Загалом, так само у ХІХ ст. мислили засвоєння природної сили вогню промисловістю. З тією, утім, відмінністю, що тепер йшлося не тільки про облагородження матерії, а й про отримання нової, але не менш «облагородженої» сили. Цей процес передбачав три фази. На першому етапі відкритий вогонь зникав, переходячи у пару. На другому – пара перетворювалася на механічну силу. І на третьому – відбувалася трансмісія цієї сили до верстата.

Той факт, що механічна сила парової машини сприймалась як безтілесна, мав психологічне значення, яке важко переоцінити. Вона мислилася (подібно до вітру-пневми в Античності) як цілковито звільнена від будь-якого зв’язку з органічною природою.

Якщо стосовно природних сил вітру, води, м’язів їхнє походження ще відчувалося, майже як аромат – хоча б у дзюркотінні млинового струмка, – то парова машина з її котлами вже нічим не видає свого походження. Остання вогняна ремінісценція губиться (охолоджується) в апараті трансмісії, через який вона пов’язана з робочою машиною[201].

Про зачарованість «вулканічним» першовогнем свідчать спроби філософії, мистецтва та літератури ХІХ ст. схопити сутність індустріалізованого світу. На відміну від звичайних оптимістично налаштованих прихильників прогресу, що безу­пинно марили про чудесні здобутки сили пари, серйоз­ні мислителі, художники й літератори тонко відчували про­дуктивно-деструктивну амбівалентність приборканої технікою первісної сили вогню. Велику промисловість вони бачили як царину виробництва, де вогонь, як і раніше, розгортав свої міфічні та алхімічні якості, ба більше, де він досягав незнаного доти гігантського масштабу. Насамперед у царині витоплювання та обробки металу. Тут, у циклопічній машинерії та вогняному видовищі домен, прокатних станів і нічних промислових районів ХІХ століття знайшло об’єкт своєї міфотворчої іконографії[202]. Уявлення про важку промисловість як сучасну версію коваля Вулкана чи пекла Сатани мало приблизно такий самий сенс, як вбирання у римсько-республіканські костюми для Великої французької революції.

Якщо слідувати Марксові та його коментатору Дерріда, то історичне чи міфологічне вбирання всякої революції є приховування її нового змісту і його заміна формулою[203]. Одначе є формули різної складності та місткості.

Формула вулканічно-пекельного вогню була, мабуть, надто конвенційною, аби вмістити новий зміст Великої Промисловості в усьому її значенні. Але, врешті, підмога надійшла від іншої міфологічної традиції.

Коли Маркс говорить про Велику Промисловість та її наслідки для людства, одне з його найулюбленіших слівець – «величезний» (ungeheuer). Воно зустрічається вже в першому реченні «Капіталу»: буржуазне багатство виглядає як «величезне скупчення товарів». Наскільки важливим є для нього це слово, показує таке саме формулювання у тексті «Критики політичної економії», написаному вісьмома роками раніше, і знову ж у першому реченні[204]. Подальші варіанти й комбінації: «засвоєні величезні сили природи» у процесі виробництва; «надзвичайна (ungeheure) здатність фабричного виробництва до скачкоподібного розширення»; «величезна» промислова резервна армія. Машинерія Великої Промисловості – «механічне чудовисько (Ungeheuer), тіло якого заповнює всю будівлю фабрики»[205].

Хоча саме Маркс підніс це чудовисько на вершину мистецтва метафоричної фуги індустріального капіталізму, проте ще до нього вона посіла своє міцне місце в літературі, присвяченій промисловій революції. Чудовиськом, або монстром, була «циклопічно» велика машина. Із очевидним посиланням на чудовиська класичної міфології (циклопів, титанів, гідри, Сфінкса, Сцилли, Харибди) та зміїв і драконів північної традиції вона сприймалась як гігантський поглинаючий механізм.