Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- А он справдi хижун, Мавро! - перебиває нараз многословнi розпитування Маври дiвчина i вказує на великого хижуна, що навiть не надто високо кружляв над ними, нiби шукав мiж коронами смерек найкращого мiсця для себе…
Мавра зиркнула пiд чисте синє небо.
- Вiн над тобою кружляє, доньцю, - каже вона пророчо. Дивись, нинi недiля, та щоб вiд сьогоднi за тиждень не впала ти якому хижуновi-хлопцевi в очi, не замоталася в нiм на все, - каже i шкiрить, як перше, бiлi зуби.
Тетяна спаленiла.
- Я на танцi рiдко коли ходжу, Мавро. Ти знаєш, мама не пускає нiде, коли не може сама зо мною йти. В нас, як в монастирi. В нашiй хатi тихо, лиш святi iкони i ми.
- Прийде час, вiддашся, - вiдказує Мавра, - то й чого тобi ходити? Нехай ходять тiї, що нiчого не мають та по танцях долi шукають. Але таким, як ти, люди самi в хату приходять. Твоя мама добре знає, що i як робити. Другої Iванихи Дубихи в селi нема. А горя зазнавати, бiди-злиднiв шукати - не таким, як ти, дитинко. Сеї осенi вижидай старостiв. Менi мати казала, що знов якiсь там домовляються.
Тетяна не вiдповiдала. Вона чула се кiлька разiв з уст Маври, але що їй байдуже про те, чи старости прийдуть, чи нi, тож не обзивається й сим разом на слова старої приятельки.
- А он скажи по правдi, - запитує стара, - не уподобала собi ще жодного? Не любиш?
- Нi, Мавро, - вiдповiдає сухо Тетяна i каже правду. Вона не любить справдi жодного. Не любить i не жадна нi одного з тих, яких вже здавна знає.
- Тiльки твого добра, донько, й спокою, доки жодного не любиш, - пiдхоплює Мавра, - а розлюбившись, вступаєш одною ногою нiби в добро, а другою в пекло.
- Не знаю, - каже стиха Тетяна i якось широко, цiкаво дивиться, пiдсуває чорнi брови, а дивлячися вперед себе, нiчого не бачить. Противна сторона гори однако, як i перше, залiснена здолу догори смереками, пронизана скiсним промiнням сонця, саме так, як i перше, виглядає. А бiльш нiчого.
- Не знаєш, серце, - впевняє Мавра, - правда, що не знаєш. Але зате я знаю. - Притiм усмiхається вона таким усмiхом, що його нiколи не розбереш.
А Тетяна дивиться на неї чистими своїми зорiючими очима, цiлим єством своїм, i неначе приправляється вже заздалегiдь до слуху, що має дiйти до неї вiд старої нянi.
- Любов - то так, - каже нараз Мавра i сiдає рiвно, пiдiбгавши ноги пiд себе та схиляючись до Тетяни, неначеб мала їй вiдкрити велику-превелику тайну.
- Так, - каже, - ти стрiнешся з ним раз, i другий, i третiй, а може, й бiльше, я не знаю. Се як що кому за який час суджено. Вiдтак колись нi з сього нi з того зачуєш його коло себе, вiн зближається до тебе, i ти чуєш, вiн вже й поцiлував тебе. Так раз, i другий, i третiй. Вiн, Тетяно, тебе любить. Ти, Тетяно, його любиш… i чому б йому не вiрити, коли вiн тебе любить? - i тут розрегочується Мавра, що аж жах тiлом iде.
Тетяна побiлiла, не зрозумiвши старої.
- Але буває й таке, що вiн тебе по тiм всiм покине, - говорить далi циганка, прижмурюючи очi, - бо вiн має вже другу або, може, мав i двi перед тобою - тож…
- О, о, о! - перервала нараз Тетяна болiсним зойком i, затиснувши уста, вiддихає важко. Вона дивиться на стару благаючими очима, складає перед нею руки, мов до молитви, нiмiє i чомусь не рухається бiльше.
- Не жди. милосердя, доньцю! - вiдповiдає їй, приказуючи твердо, Мавра. - Милосердя на свiтi нема нi в кого, а найменше у тих, що так поступають. Та й… на що воно тобi придасться? Хiба тодi придасться, як ти по тiм всiм ходиш по милостиню, тиняєшся вiд хати до хати, але зрештою - "милосердя". Господи боже! сохрани нас перед тим, щоб ми його потрiбували. Так, доньцю.
Таке перебула Мавра.
Вона мала за чоловiка отамана циганiв i розбiйникiв Лукача Раду, злого, як вовк, хитрого, як лис, i гарного, як боярин. Так що з того? Одного разу гуляла в пустi недалеко одного малого мадярського мiстечка перед якимись такими, що поїхали зумисне в пусту оглядати циганськi шатра i циганiв, i заробила тим грошi.
- Ти гуляла, Мавро? - питає зчудовано дiвчина, бо перший раз чує се з уст старої жiнки.
- Гуляла, донько. Ще й як гуляла, а все округи огню, особливо як до нас заходили пани та розвiдували про наше життя i звичаї. Тато грав на скрипцi, другi на цимбалах, а я гуляла. Боже, як грав старий Андронатi! - i при тих словах Мавра нiби з подиву аж захитала головою. - Вiдтак просив одного разу один з панiв, гарний i молодий боярин, щоб я й до мiстечка приходила ворожити i гуляти, i я кiлька разiв ходила туди, часом з татом, а часом i з чоловiком. Там стрiтила я того гарного молодого боярина вдруге. Вiн сипнув Раду грiшми за танець, а менi за ворожiння, а Раду, лакомий на золото, давай i далi мене на такi зарiбки посилати. Як iшла я з ним, то гуляла, а як сама, то лиш ворожила. I хоча я не все хотiла, та з боязнi перед ним мусила ходити. Там стрiчалася я з тим пишним боярином вдруге, втретє, ба i вчетверте, доки не став вiн потайно цiлувати мої очi, мене голубити i називати Мавру своєю чорною звiздою - аж доки не збожеволiла вона з любовi за ним… Доньцю! - додала нараз Мавра, остерiгаючи побiлiлу чомусь, як снiг, дiвчину, - я була молода, гарна i дурна, вiн багач, красний, як мiсяць, що носився на конi, як вiтер, i - чому не мала я його любити, коли вiн, пан, не цурався пригортати до себе бiдну циганку, називати її своєю звiздою, цiлувати i голубити?.. Доньцю! хто бачив таку любов, правдиву, i щиру, i палку, таку, як бачила молода Мавра в його, той… господи боже, змилосердися над бiдною жiнкою, що все-таки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.