Читати книгу - "Через кладку, Ольга Кобилянська"

- Не знаю, чому прогулка має через панну Обринську розбитись! - обізвалася тут моя мати, що досі ні одним словом не обзивалася. - Коли ти не будеш настоювати при твоїх химерах і вичікувати цілковитого виздоровлення панни Обринської, прогулка вдасться тобі, певно, якнайкраще. А мені буде остільки миліше, коли прогулка відбудеться тепер, а не аж десь за тиждень-два, бо зможу вам обі пари коней дати. Пізніше зачнеться звоження сіна, і я не радо переривала би роботу. Ось що. - докінчила і налляла свіжий чай.

- По правді сказавши, Доро, - почала по якійсь хвилині знов, - мені твоя пересадна приязнь до тої дівчини видається потрохи робленою. Вона й так зарозуміла, а то, як застановиться над твоїм поведенням, ще готова подумати, що без неї ти й товариства не найдеш, між тим коли ти повинна себа завсіди ставити вище.

- З яких причин, мамо? - вмішався я тут майже проти своєї волі і чув, як у моїх очах спалахнуло вогнем.

- З тих причин, - відповіла вона спокійно, ігноруючи якесь подразнення в мені - що, Дора походить з родини, котра носить шановане ім'я, має батька на високім становиську(!) і маєток.

- То ж то й є. - сказав я з притиском і викривив уста. В тій хвилі уявивсь мені мій батько мужик. Скільки разів мусив він у своїм житті наслухатися упокорень про його походження з мужицького роду. Скільки разів! З самого початку, як догадувався я, коли, очевидно, не був такий, як нині, а гарний, як сама мати казала, мудрий, сміливий муж. А оженившися, як бідний богослов, з гарною й багатою дочкою одного з найвизначніших консисторіальних совітників, з часом чи не головне через неї, її вродженою зарозумілістю понижуваний і подразнюваний до крайності, почав шукати, як «вічний мужик», розради і втіхи в своїм розчаруванні в чім іншім, ніж в подружнім пожитті, піддаючись чимраз більша своїм наклонам, доки не став, яким і був. А я, потомок мужика й гордої безсердечноії жінки, мав це все направити і, на думку її, затерти своїм життям найменші сліди того ненависного мужицтва!

- Обринська є донька звичайного вбогого, хоч і дуже чесного, урядовця, - почала знов мати, - обтяженого більшою родиною. Яка будучність може її ожидати? Така, як її сестру? На мою думку, вона мізерно віддалась. Панна Обринська мусить старатися вийти заміж за першого, хто їй навинеться. А до того ще й квапитися!

- Що вона цілком напевно не вдіє, мамої - впав я їй твердо в бесіду.

- Так? - спитала мене мати й посунула окуляри на чоло, неначе вони в тій хвилі їй заважали. - Ти вже про те поінформований?

- Настільки, мамо, щоб знати, якого вчинку можна від неї сподіватися, - відповів я спокійно.

- Вона емансипантка! - докинула мати зневажливо, - котра заповідає на будуче вчену.

- Хіба гувернантку або препарандистку. - закинула Дора півголосом і більше до себе.

- А щоб усе-таки звернути увагу людей на себе, - тягнула мати, неначе не зачула злобної замітки своєї улюбленої сестріниці, - вона виучується всяких «Feuerwerk'ia», [21] як от і їзда кінно, і маневрує ще тим перед молодими й сліпими. Я не можу собі порадити, - додала з роздразненням, - але мені каже мій інстинкт, що в усім поведенні сеї дівчини криється якась потайна вирахованість, і що в грунті речей вона прямує до інших цілей, як до тих, про котрі впевняє, що ними перейнята. Блудне світло, як казала я вже, - закінчила зневажливо й почала нервово витирати свої стекла.

- Така вона не є. - обізвався я все спокійно.

- Справді? - спитала вона й уже не поглянула на мене, лиш додала: - Зрештою, може ти це будеш і ліпше знати, як я. Мені Обринські не були ніколи симпатичними, а найменше - панна Обринська (так називала вона віднедавна з притиском Маню). Я не шукаю нагоди пізнавати модерністичність ближче. Я - жінка старої дати.

- І я ні, мамо, - відказав я, не звертаючи уваги на її подразнюючий тон. - Для вашого заспокоєння можу вас запевнити, що я вже більше як три місяці не говорив з нею ані слова.

В її очах, при моїх словах, заблисло щось, мов радість, але стрінувшися в тій хвилі з моїм поглядом, вона опустила їх і додала:

- Може. Але зате в її браті, малім поліцмейстрі, обібрав ти собі предмет глибших студій.

- Мамо! - обізвався я з щирим обуренням. - Чи, може, панна Обринська винна й тому, що, вертаючи з уряду, я іноді стрічаюся з малим її братом, як вертає з школи, і одна дорога злучає нас, як ідемо враз? Ви забуваєте, що я не хлопець уже, а мужчина. Стережіться, щоб не збудився колись дрімучий у імені «мужик» і не пірвав гамулиці. [22]

Вона піднялася і, не спускаючи з мене очей, мов гіпнотизуючи мене, сказала:

- Того я не боюся, Богдане. Того я не боюся. З мужицтвом я впораюся, як і з твоїм батьком упоралася. Зрештою, ти надто моїм вихованням став уже моїм сином, щоб міг ще до мужицтва взагалі вертатися. Я під тим взглядом спокійна, а ти також успокоїшся. - Послідні слова сказала з таким приказуючим, а заразом ласкавим притиском, що я не годен був у тій хвилі проти неї піднятися.

- Не числіть надто багато на виховання, мамо, - сказав я і почав, силуючися до супокою, крутити папіроску.

- От і зворушилися ви, тіточко, бог зна чого, - вмішалася тут з уданим жалем Дора. - А все через Обринських. Я не повинна була зазнайомлюватися з людьми, котрі не підходять під ваш смак, тіточко, хоч би й були мені симпатичні. Я признаюсь, що тепер каюсь того. На Мані Обринській нема нічого, хіба що не бридка дівчина, а відколи чула, що вона виходить заміж.

Мене мов несподіваним громом вдарило, і я витріщився на неї.

- Виходить, Богдане, виходить, - повторила вона, і по її лицю перебігла якась ледве замітна злорадна усмішка. - Так я чула, - додала, мов вибачаючися. - Чи правда, не ручу. Від неї самої знаю, що взимі виїжджає. Чи з мужем,