Читати книгу - "Коли боги сміються, Джек Лондон"

І з усіх боків посипались на кока лайки та погрози. Але він ще опинався.

- То, може, у нього в жилах більше крові, ніж в О’Браєна? - значуще промовив Салівен.

Бігейн схопив Гормана за чуба й задер йому голову назад, а Салівен почав видирати в нього кортика. Але Горман не випускав його, розпачливо зціпивши пальці.

- Пустіть! - репетував він нестямно.- Не ріжте мене! Я все зроблю! Все зроблю!

- Ну, то роби мерщій,- погрозився капітан.

Горман дав підштовхнути себе наперед. Подивився на хлопця, заплющив очі й промурмотів молитву. Тоді, не розплющуючи очей, зробив те, що йому наказували. О'Браєн скрикнув був, тоді захарчав і похлинувся. Матроси держали його, доки він не перестав корчитись, а тоді поклали на палубі й, жадібні, нетерплячі, лайкою та погрозами почали квапити Гормана хутчіш готувати їжу.

- Облиште, горлорізи прокляті,- спокійно озвався Мегоні.- Облиште, кажу. Вже воно вам не треба. Я ж так і казав: не буде вам пожитку з хлопцевої крові. Вилий усе за борт, Бігейне. Вилий за борт.

Бігейн, іще держачи покришку з кров’ю обома руками, позирнув у навітряний бік. Тоді підійшов до поруччя й кинув покришку в воду. До них під усіма вітрилами простувало за вітром якесь судно, вже несповна за милю. Вони так захопилися тим ділом, яке тільки-но звершили, що ніхто й не стежив за морем. А тепер усі видивились, як судно наближається і його обшитий блискучою міддю форштевень ріже воду, мов золотим ножем; щоразу, як воно перевалювалось через хвилю, клівери ліниво заполіскувались, а горішні вітрила за кожним більшим валом нахилялись уперед, ніби вклоняючись. Ніхто й слова не промовив.

Коли чуже судно за кабельтов 11 від них лягло в дрейф, капітан «Френсіса Спейта» отямився і звелів накрити мертвого О’Браєна брезентом. Із судна спустили шлюпку й погребли до них. І нараз Джон Горман засміявся. Спершу тихенько, але за кожним замахом весел його конвульсійний регіт усе гучнішав. Той божевільний сміх і привітав рятувальну шлюпку, коли вона підпливла до «Френсіса Спейта» і старший помічник з чужого судна видерся на борт.

Недогризком хліба Том Кінг чисто вимазав борошняну підливу з тарілки й повільно, замислено дожував його. Однак, устаючи з-за столу, він пригнічено відчув, що зовсім не наївся. А їв же тільки він сам. Дітей обох покладено спати в другій кімнатці чимраніше, щоб, поснувши, забули, що лягли без вечері. Дружина не взяла собі й крихти, мовчки сиділа й дивилась на Тома турботливими очима. Вона була проста робоча жінка, худа й струджена, хоч і не без ознак колишньої вроди на лиці. Борошенця на підливу вона позичила в сусідки через коридор, а хліба купила за останні два півпенси.

Том сів при вікні на розхитаний стілець, що аж закректав під його вагою, і зовсім машинально встромив у зуби люльку та сягнув до бічної кишені по тютюн. Лише не знайшовши там ні дрібки, він стямився і, розсердившись сам на себе за таку непам’ятливість, знову сховав люльку. Рухи його були повільні, аж незграбні, наче його згинала вага власних м’язів. І весь він був чоловік дебелий і вайлуватий на вигляд, не вельми принадної подоби. Проста, вже геть приношена одежа на ньому мішкувато обвисала. Благенький верх старих черевиків ледве держав товстенні, не раз підбивані, теж добре вже стоптані підметки. В дешевої, за два шилінги, бавовняної сорочки, поплямованої невідмивною фарбою, вистріпався комірець.

Зате обличчя Томове неомильно виказувало, хто він такий. То було типове обличчя боксера-професіонала, людини, що багато років життя віддала рингові, і це розвинуло й підкреслило в ній усі прикмети хижого звіра. Понурий той вид був чисто поголений - мовби на те, щоб жодна його риса не втаїлася від ока. Безформні губи суворо стискались, і рот радше нагадував шрам. Важка спідня щелепа грізно випиналася наперед. Небистрі приплющені очі майже без ніякого виразу дивилися з-під кошлатих насуплених брів. У всій його чисто тваринній подобі ті очі видавались найтваринніші - сонні очі лева, очі хижого звіра. Лоб був низький і спадистий; коротко обстрижений чуб не ховав потворних гудзів на голові. Двічі перебитий, приплесканий незліченними ударами ніс та знівечене, схоже на капустяний листок вухо, завжди спухле, вдвічі більше за нормальне, довершувало картину; на щоках синяво просвічувався з-під шкіри свіжозголений заріст.

Одно слово, пика була якраз така, щоб злякатися, спіткавшись із ним десь у темному завулку чи просто на відлюдді. А тим часом Том Кінг не був злочинець і зроду нічого злочинного не зробив. Поза бійками на рингу, в яких полягав його фах, він ніколи нікого й пальцем не зачепив. Не чувано навіть, щоби він коли з ким посварився. Бійка була його роботою, і всю свою бойову звірячість він приощаджав на робочий час. Поза рингом він був чоловік млявий і добродушний, а замолоду, як до нього пливли грошенята, занадто щедрий, аж собі на шкоду. Він не держав ні на кого злості й мав дуже мало ворогів. Битися - то було просто його ремесло. На рингу він бив, щоб дошкулити, щоб знівечити, щоб розтрощити; але лютості ніякої не відчував. Робилося те просто для заробітку. Глядачі сходяться й платять гроші, щоб подивитись, як двоє чоловіків відбивають памороки один одному. Переможець забирає більшу пайку з призу. Коли Кінг двадцять років тому зійшовся на рингу з Вулумулу-Довбуном, він знав, що в Довбуна ледве-но зрослася щелепа, всього чотири місяці як зламана в одному бою в Ньюкаслі. І Том усе мірився йому в ту щелепу й таки зламав її знову на дев’ятому раунді, але не тому, що мав який храп на Довбуна, а просто тому, що це був найпевніший спосіб його побити й забрати більшу пайку з призу. Та й сам Довбун потім нітрохи не сердився на нього за це. На те гра; вони ж обидва знали, на що йдуть.

Ізроду небалакучий, Кінг сидів біля вікна й понуро мовчав, дивлячись на свої руки. Зверху на них випиналися товсті жили; розплескані, спотворені щиколотки виказували, до чого їх уживалося. Том ніколи не чув, що життя людського організму - це життя його кровоносних судин, але він добре знав, що означають ті товсті, понадимані жили.