Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

— Дивно, — промовив Максим. — Де ж тут вимикач?

Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець замість стільців займали всю середину. На сволоках висіла велика риболовна сіть і вкриті павутинням вітростійкі ліхтарі з електричними лампочками. Стіни були размальовані фресками на морські сюжети. Кілька круглих, як корабельні ілюмінатори, вікон, закритих жалюзі, надавали приміщенню справжнього морського вигляду. В глибині виднівся справжній камін. А ліворуч був бар з високими табуретками. Хлопці аж заніміли від захоплення, опинившись у такій дивовижній морській таверні. Вони обійшли кімнату навшпиньках, немов були в церкві. За каміном була електрична плитка і раковина з краном для миття посуду. Полиці, на яких, певно, колись ставили пляшки, були порожні. В стіні були шафи. Колка відкрив одну з них: повно різного посуду й столових приборів.

— Рай! — вигукнув він. — Усе є. Вмів жити. Треба спитати дядька Нака, хто він був, цей Чепков.

— І койки є! — вигукнув Сашо. — Та чи ви не бачите? І койки є! Просто диво!

Попід стінами висіло кілька морських підвісних койок. Для відпочинку після банкетів. Було прохолодно, приємно й казково красиво. Максим сів на одне з барилець і постукав по столу:

— Прошу печеного окуня. З лимоном!

Весело розсміявшись, Колка з Сашом теж посідали.

— Не регочіть, — сказав, сміючись, Максим. — І таке буде, правда, Колка?

Колка у них вважався поваром. Будучи на промислах з батьковими товаришами, він часто куховарив, хоч не дуже охоче. А зараз… Ех, і електрична плитка є, і все!

Потім пройшли за бар. Побачили двері, що вели невідомо куди. Виявились незамкненими. Хлопці присвітили й побачили невелике приміщення для дров та різних кухонних речей. Це вже був справжній підвал. З нього теж вели двері. Виявилось, що це той самий чорний хід, який вони помітили вчора. Відчинили. Сонце вдарило в очі. Знову скрізь позамикали, щоб було безпечніше. Посідавши за бочки, вони вирішили попереносити лише свої особисті речі. Все інше було в будинку.

Сашо залишався вдома стежити з кабінету за вітряком. Колка з Максимом пішли до барки, щоб відвести її назад до рибальської пристані. Андрій забрав особисті речі, які Максим викинув з барки, і побіг до дачі.

Барку швидко віднесло течією в море. Максим взявся за весла, а Колка сів за стерно. Він помітив, як Максимове чоло враз вкрилося потом, і подумав, що дорого їм обійдеться риболовля. Тягнись щодня до рибальської пристані, потім назад, а крім того, плентатися ще до дачі два кілометри пішки. Ні! Треба щось придумати. Колка поділився думками з товаришем, і Максим згадав, що на обід треба наловити риби. Вийшли в затоку, стали на якір. Закинули вудки. Зразу почало клювати.

— Правду кажучи, не знаю, що нам робити, — сказав Максим, задоволений хорошим уловом. — Одне зрозуміло: барка сюди не пройде… Якщо залишати її на річці, треба, щоб один з нас весь час вартував.

— Не діло… — замислився Колка. — Це питання треба обговорити. І раптом запропонував: — Давай десь дістанемо маленького човника!

— Правильно!

— Тільки де?

— У дядька.

— А чи є у нього?

— Хтозна…

— Нічого, хоч і немає, однаково допоможе, правда?

— Авжеж, — відповів Максим. — І ще, знаєш, що? Залишатимемо його в басейні. На човнику можна й печери оглянути.

— Правильно! — захопився Колка. — Потрібен маленький човник, щоб проходив… Послухай! Значить, катер лазів залишається десь у морі, а вони перевозять свою контрабанду човнами, якщо взагалі все це правда. Як ти вважаєш?

— Не знаю… — задумався Максим. — Можливо, й так… А ти як думаєш? Чи не здається тобі, що романи Саша дуже на нас впливають?

— Романи — одне, а це — зовсім інше. Як не митикуй, а кава й лази — це не вигадка.

— Не вигадка. Але ми захоплюємось. Не виключена можливість, що лази випадково потрапили сюди, а каву перенесли кудись в глиб країни.

— Все одно. Головне — взятись рішуче за цю справу. Нам це не важко зробити. А уяви собі, що вийде щось корисне, га?

Максим витяг жирного бичка.

— Дивись! Оце так порося! — він кинув його на дно човна й зітхнув: — Маєш рацію. Треба братись. А як на твою думку: чи не краще заздалегідь попередити міліцію?

— Дурниці! — наїжився Колка. — Ще встигнемо. Це найлегше. Не забувай, що сумніви залишаються сумнівами, а міліції подавай факти. Ще, чого доброго, так опростоволосимся, що й… Нехай, коли щось відкриємо, тоді. Бо інакше нас і кури засміють. Я не згоден! Так і знай!

— Я теж… Тільки питаю.

Наловивши три низки риби, вони подались на пристань. Бай Нака відшукали в риболовецькій кооперації. Виявилося, що в нього є невеличкий човник на двоє весел, але якийсь сусідський хлопець взяв його ловити рибу. Бай Нако сказав, що коли хлопці час від часу мотатимуть його бичками і, найголовніше, берегтимуть пінен, як свій власний, то він, мовляв, подумає, може, н піддасть човник їм.

Питання було розв'язане.

Максим подарував дядькові одну низку риби, взяв ключ від човна, і разом з Колкою вони переможцями повернулись на дачу. Човен був легкий, хлопці перенесли його з річки на руках і, наповнивши басейн, пустили на воду. Найбільше зрадів Андрій, — не треба було брати гроші з каси. А він уже думав купити у когось гниле благеньке коритце. Тепер все влаштувалось якнайкраще.

Сашо доповідав про свої перші спостереження: старик ловив рибу вудкою.

— Виходить, — єхидно посміхнувся він, — божевільні теж ловлять рибу!

— Перестань! — образився Колка. — Спостерігай! Побачиш, скільки ще різних речей роблять божевільні. Побачиш!