Читати книгу - "Вбивство на 31-му поверсі, Пер Валє"

— Ні! — закричав той, уже не володіючи собою.

— Одягайтесь і ходімо, — наказав комісар Єнсен.

— Куди ходімо?

— У поліцію, до шістнадцятої дільниці.

— А хіба вам мало, як я завтра все це запишу на папері? Я мав… інші плани на сьогоднішній вечір.

— Мало.

— А як я відмовлюсь іти з вами?

— Не маєте права Ви арештовані.

— Арештований? Та як ви смієте, махоре клишоногий? Вони ж відкликали свій позов! Арештований! За що?

— За неправдиве свідчення.

Дорогою вони не перемовилися жодним словом. Арештований сидів ззаду, і Єнсен міг стежити за ним у дзеркало, майже не повертаючи голови. Молодик нервувався. Він ненастанно моргав очима під окулярами й кусав нігті, коли вважав, що на нього ніхто не дивиться.

Єнсен заїхав на подвір'я й поставив машину коло дверей підвалу. Потім провів арештованого повз реєстраційний стіл, поминув камери, де за блискучими ґратками видно було п'яниць, що або плакали, або тупо сиділи, обвиснувши всім тілом. Єнсен відчинив останні двері й опинився з арештованим у ясно освітленій камері. Стеля, стіни й підлога були білі, а посередині стояв ослінчик з білого бакеліту.

Арештований уперто, але й водночас розгублено озирнувся і сів на ослінчик. Єнсен вийшов і замкнув за собою двері.

У своєму кабінеті він зняв трубку, набрав три цифри і сказав:

— Пошліть в ізолятор слідчого. Ідеться про неправдиве свідчення. Арештований повинен признатися. Справа негайна

Потім він дістав з нагрудної кишені білу картку, поклав її перед собою на столі і в лівому верхньому кутку намалював маленьку п'ятикутну зірку. Він старанно, повільно заповнив такими зірками цілий рядок. Тоді почав другий, уже шестикутних зірок, таких самих дрібненьких. Заповнивши всю картку, він підбив підсумок. Разом він намаіював тисячу двісті сорок дві зірки, з них шістсот тридцять три п'ятикутних і шістсот дев'ять шестикутних.

Його пекла згага, і почалися корчі в шлунку, тож він випив склянку води з содою. З подвір'я долинав крик і ще якийсь гамір — напевне, щось трапилось, але Єнсен не звертав на те уваги й не підійшов до вікна

Через чотири години й двадцять хвилин задзвонив телефон.

— Усе ясно, — сказав слідчий. — Листа посилав не він, але я з ним довго наморочився.

— А як протокол?

— Готовий і підписаний.

— Мотиви?

— Мабуть, гроші. Хоч це він і досі відмовляється визнати.

— Відпустіть його.

— Передати справу до суду?

— Ні.

— Може, витрясти з нього, хто йому давав гроші/

— Ні.

— Тепер уже було б не важко.

— Ні, -сказав комісар Єнсен. — Немає потреби.

Він відклав трубку, порвав картку з зірочками й викинув клапті в кошик. Тоді взяв список із дев'ятьма пронумерованими прізвищами, розгорнув нову сторінку в нотатнику й написав: «Номер 2. 42 роки, репортер, розлучений, пішов за власним бажанням».

Потім Єнсен поїхав додому, роздягнувся й ліг, нічого не з'ївши й не випивши. Згага вже його не пекла, він дуже стомився, та все одно довго не міг заснути.

Минув уже п'ятий день, і минув марно-марнісшько.

— То був не він, — сказав комісар Єнсен.

— Не розумію. Як не він? Адже він сам признався?

— Він усе вигадав.

— І сам розповів про це?

— Так, потім.

— Отже, ви стверджуєте, що той чоловік узяв на себе злочин, якого не зробив? Ви певні цього?

— Так.

— Ви з'ясували, навіщо він так повівся?

— Ні.

— Вам не здається, що це слід з'ясувати?

— Немає потреби.

— Може, воно й краще, — сказав начальник поліції ніби сам до себе.— Єнсене!

— Слухаю.

— Ваше становище тепер кепське. Наскільки мені відомо, завдання знайти злочинця не скасоване. А лишилося тільки дві доби. Ви впораєтеся за цей час?

— Не знаю.

— Якщо вам не пощастить розплутати цю справу до понеділка, я не ручуся за наслідки. Я сам їх не можу уявити. Варто мені вам про це нагадувати?

— Ні.

— Ваша невдача може зашкодити й мені.

— Розумію.

— Коли вже справа обернулася в такий несподіваний бік, то надалі, звичайно, треба ще суворіше дотримуватися таємниці, ніж досі.

— Розумію.

— Я покладаюся на вас. Ну, хай вам щастить. Начальник поліції зателефонував майже в той самий час,

що й минулого ранку, але цього разу комісар Єнсен уже був одягнений. Уночі він спав не більше як дві години, проте почував себе бадьоро й навіть відпочив. Тільки вода з медом не заспокоїла його тупого голоду, під грудьми млоїло дедалі дужче.

— Треба перейти на варену їжу. Завтра або щонайпізніше післязавтра.

Ці слова Єнсен сказав сам до себе, вже спускаючися сходами. Хоч узагалі він не мав такої звички — розмовляти з самим собою.

Невеличкий дощ розтопив сніг, а стовпчик ртуті піднявся на кілька градусів вище від нуля. Хмари розійшлися, і сонце світило холодним білим світлом.

На шістнадцятій дільниці ще не впоралися зі своїми вранішніми справами. Біля дверей до підвалу стояв сірий блискучий автобус, що розвозив п'яниць, затриманих утретє, до лікарні й на примусову роботу, а в самому підвалі поліцаї виганяли з камер сонних арештантів. Поліцаї були бліді, аж сірі, стомлені після важкої ночі. Перед дверима довгою мовчазною чергою стояли ті, кого відпускали додому, — вони мали пройти перевірку й отримати на дорогу укол.

Єнсен спинився коло лікаревого столика.

— Як минула ніч? — запитав він.

— Нормально. Тобто трохи гірше,