Читати книгу - "Олень на тому березі, Василь Васильович Чухліб"

— Ну, влетить тобі від матері! Це ж вона для борщу приготувала.

— Та в нас у льоху ще капусти досить.

Порозвішували моркву на шворочках по жердині, а над самою заячою стежкою капустину прилаштували.

Уранці Дениско з Варочкою першими прибігли до заячої стежки. На жердині тільки шворочки гойдалися, а качан був наполовину згризений. Довкола сніг утоптаний заячими лапами.

— Забрали зайці морквочку! — раділа Варочка.

Тут і хлопці підоспіли й також зраділи.

— Увечері ще моркви навішаємо, — сказав Валерка.

— А чи зайці буряки їдять?

— Повісимо одного буряка на пробу. Краще цукрового. Ось і побачимо.

Через кілька днів, — Дениско та Варочка саме були вдома, — до їхньої хати знову завітав сусід Кузьма Овсійович. Прийшов до тата попрохати рубанка.

— Ну то як, маєте ще одну шапку, Овсійовичу? — запитав його тато.

— А! — махнув той рукою. — Просидів одну ніч під стіжком, а на другу — заснув, то ледь не задуб. Не приходили зайці.

— Ні, приходили! І ще прийдуть! — аж підстрибнула Варочка.

Тут Дениско смикнув її за руку. І вона замовкла. Та хіба Варочка довго помовчить?

— А навіщо вам багато шапок, дядьку? — запитала вона. — У нашого татка тільки одна.

— Ет, багато шапок, одна шапка! — пробубонів Кузьма Овсійович.

І так почервонів та набундючився, що Дениско не втримався, пирснув.

Не сказавши й «бувайте здорові», дядько посунув з хати. Навіть забувся, за чим і приходив, — рубанок залишився на підвіконні.

Васильок прокинувся, повів по хаті оченятами, подумав, що пора й уставати. Та вилазити з нагрітого кубельця не дуже хочеться. Бо у хаті холодно, по кутках іній сріблиться, а шибки так замуровані морозом, що ледь світло пробивається.

— Годі, годі вилежуватися, — подає голос мама, яка, обкутавшися великою чорною хусткою, колотить щось у щербатій макітрі. Мама в нього зовсім молода, та як напинає ту хустку, стає схожою на бабусю. — Ну, що розглядаєш так мене, наче давно бачив? — усміхається вона самими очима. — Дідусь Федір ось тобі валянки заніс підшиті. То збігаєш до тітки Марії та попросиш жару. Розпалимо піч і хоч пісної лемішки зваримо.

Мамі Васильок відмовити не може. Бо й татко, як ішов на війну, сказав: «Ну, Васильок, тепер ти матері перший помічник, бо дідусь уже старий, немічний, а ти саме в пору козак!..».

Не Васько, не Василько, а Васильок — так завжди називав його тато, а ще іноді — козаком.

Васильок прискіпливо обдивляється старі татові валянки й цвіте задоволено: справжньою шиною з німецької вантажівки дідусь підшив! Тепер скільки хочеш ковзайся — не продірявляться!

Поринає в татові валянки і, накинувши прямо на сорочину мамину ватянку, вилітає надвір.

А снігу за ніч намело! Кілки від тинів ледь видніються із заметів. Васильок, підібравши поли ватянки, брьохкається до тітчиної хати через город — так ближче, хоч торувати стежку по молодому снігу нелегко.

— Ой, людоньки, а це що за сніговик! — сплескує в долоні тітка Марія, коли Васильок стає на порозі.

— Мама просила, щоб жару вкинули, — ледве переводить хлопець подих і простягає тітці череп'яну покришку.

— О, тепер упізнала! — тітка відсуває заслінку, бере кочергу, щоб вигребти з печі жару.

Васильок тим часом показує на пальцях різні чортики Михайликові, що, звісивши закушману голову з печі, так і давиться від сміху. Тітка Марія ніби не помічає того, вкладає Василькові в одну руку теплу картоплину, а в другу — покришку з жаром.

— Хутенько йди, аби вогонь не загас. А з Михайликом за день ще встигнете нагарцюватися.

Прикриваючи полою ватянки жарини, Васильок намагається ступати у свої ж глибокі сліди. Поквапливо ковтає припахлу димком картоплину, і стає йому тепло, затишно. І сніг уже перестав, небо вияснюється. «Можна буде й на ковзанку збігати», — думає Васильок. І тут дає сторчака, покришка й жарини летять урізнобіч. Мабуть, причаїлася під снігом торішня гарбузова бадилина, ось тобі й маєш!

Вихоплює Васильок із снігу жарини, а вони тільки шиплять, жодна не жевріє. Ось і приніс мамі жару!

Васильок шморгає носом, топчеться на місці. Що його робити, не з голими ж руками додому йти? Вертатися до тітки Марії якось ніяково. Доведеться йти до Арсенихи.

Арсениха колотить масло у великій сулії. За німців з усього кутка тільки в неї зосталася корова, і, кажуть, тепер Арсениха з того наживається: міняє масло на базарі на придане для Ольки, вже набила скриню по віко.

Ольку хлопці іноді дражнять:

Вона не ображається, тільки жалібно кривиться. А ось мати її вибігає за ворота і як почне лементувати, хоч вуха затуляй.

…Арсениха перестає трусити сулією.

— Нема, дитино, жару. Два дні печі не топила. Якби був, хіба ж мені жалко.

Олька, що вишиває рушник проти вікна, щось хоче сказати, але Арсениха зиркає на неї і торохтить далі:

— Хіба ж натопишся кожен день? Дров разів на два лишилося, а він заляже під кожухом та й діла ні до чого не має!

З полу подає голос дядько Арсен:

— Від батька чувати що? Нічого? Ну жди, жди…

Похнюпивши голову. Васильок чвалає вулицею.

— А чом козак засмучений? Що досі не заручений? — чує він веселий дзвінкий голос.

Так уміє жартувати лише Данькова Галина. Он вона