Читати книгу - "Готується вбивство, Володимир Леонідович Кашин"

Лiда, узявши її вранцi, потай, коли на своїй половинi не було нi Олi, нi Василя, а вiн, Коваль, поїхав до Полтави, вiддала б по дорозi на роботу або в правлiннi колгоспу, куди мiг зайти той самий Гриць. Або й просто знищила б!... Тому-то у той час, коли приходив до Пригорщукiв п'яний Ковтун, Лiдiї вдома не було... Та чи доведено, що жiнка закохана саме у молодого Ковтуна? Це його, Коваля, довiльнi мiркування... Доказiв поки що нiяких...

Дмитро Iванович дуже розхвилювався вiд усiєї цiєї кашi в думках. Виявляється що в очiкуваний злочин вплутано ще й iнтимнi справи, в якi стороннiй людинi, можливо, й не слiд втручатися...

Але хоч як там, але полковник мусив в усьому розiбратися. Доведеться ще пильнiше придивитися до всiх Пiдпригорщукiв, особливо до Лiдiї Антонiвни, познайомитися так само i з молодим Ковтуном, i, дивись, якась краплина, якась малюсiнька деталь пiдштовхне його iнтуїцiю, як це траплялося ранiше, i раптом освiтлить все ясним свiтлом. З багаторiчної своєї практики та багатьох спостережень вiн переконався, що наперед нiхто не знає, коли спрацює iнтуїцiя i спалахне у свiдомостi вiдкриття, бо нiяких певних правил прояву iнтуїцiї у людини немає. Уся iнформацiя залежить вiд окремих деталей, незначних, на перший погляд, подiй, нiби випадкових асоцiацiй, що викликають раптовий спалах вiрної думки...

Минуло iще декiлька днiв. У домi Пiдпригорщукiв все було як i ранiше: працювали, зустрiчалися вечорами, говорили про усяку всячину, i всi нiби забули, для чого приїхав до Виселок полковник Коваль. Та й вiн нiкого нi про що бiльше не питав, поводився, як звичайнiсiнький дачник: ходив на Ворсклу, купався удосвiта або увечерi, iнший раз просиджував на березi з вудочкою по кiлька годин, i нiхто не знав, про що думалося йому у такi години.

Те, що записка зникла i що забрала її Лiда, знав тiльки вiн. Жiнка, у свою чергу, трималася так, наче нiчого не сталося, звiсно, вона не здогадувалася, що Коваль зняв на "дипломатi" вiдбитки її пальцiв. Як i ранiше, була дуже дразлива, може, навiть бiльше, нiж завжди, особливо коли стикалася з Василем. З чоловiком вона не розмовляла, тiльки "так" або "нi". Але раптом могла круто змiнитися, почати леститися до свого Петра, немов хотiла загладити свою холоднiсть, пiдiйти i несподiвано при всiх, не соромлячись нi Василя, нi навiть стороннього чоловiка, Дмитра Iвановича, почати цiлувати його.

Були спекотливi серпневi вечори, i все життя проходило на вулицi, на подвiр'ях, де пiсля гарячої задухи люди спрагло чекали хоч якогось вiтерця вiд долини, з-за Ворскли. Вдень вiд спеки усi чманiли, у повiтрi була розлита якась знемога, млiсть, i тiльки вечорами усi трохи опритомнювали. Щодня здавалося, що збирається на грозу, на бурю, але минав день, легкi хмарки танули в небi, гроза не вибухала, i на землю знову лягав теплий вечiр, який не тiльки заспокоював, а, насичений якоюсь невизначенiстю, чеканням, тривогою, здавалося, ще дужче збуджував людей. Досить було необережного слова, щоб спалахнула сварка.

Ось у такий день, коли розпечене сонце ще тiльки сiдало десь за асфальтовим шосе, Василь прийшов зрання i принiс рушницю.

- Дмитре Iвановичу, - сказав Ковалю, розвiвши руками, - даруйте, але нiчого у мене не вийшло. Думав, хто-небудь не пiде, полiнується у нiч, на зорю, але, видно, спека усiх жене до води... Так i не знайшлося вiльної рушницi... Але ось моя, хочете йдiть, я вам гарне мiсце покажу...

Коваль замахав руками:

- Нi в якому разi! Зiзнаюсь, Василю Кириловичу, я нiколи не полював, хоч стрiляти нiби вмiю. - Вiн посмiхнувся. - Я тiльки рибалка, чистий рибалка, це - моє... А полювання!.. Нi, нi...

Василь змушений був погодитися.

- Ми встановили правило для мисливцiв рушницi тримати у сiльрадi, пiд замком, патрони набиваємо вдома, а рушницi беремо тiльки на полювання... Думав, може, хтось сьогоднi не вiзьме, - повторив вiн, ще раз провинно посмiхнувшись...

- Нiчого, нiчого, - заспокоїв його Коваль. - Все добре. Я удосвiта пiду на рибалку... Якщо качок не буде, - пожартував, - то хоч юшку з риби зваримо...

- Значить, змагання? - спитав Пiдпригорщук.

- Нехай i так.

- Тiльки знаєте що, Дмитре Iвановичу, - зауважив Василь, - не радив би вам iти удосвiта на Ворсклу.

- Чому?

- Усяке буває, - повiльно промовив механiзатор. - Сезон вiдкривається, на перельотi стрiлянина така буде, наче на вiйнi. Поночi погано видно, та ще й азарт. Минулого року у нас ненароком вчителя пiдстрелили...

- Та я не дуже схожий на качку, - засмiявся Коваль. I вже серйозно додав: - Гадаю, що ви у бiльшiй небезпецi... - Вiн подумав про погрозливу записку, i Пiдпригорщук зрозумiв його. - Як ви на це?

- Пусте... - як завжди, махнув той рукою.

Раптом полковник вiдчув, що за ними стежать. Неподалiк стояла Лiдiя Антонiвна i, здавалося, прислухалася до їхньої розмови.

Тим часом Пiдпригорщук понiс рушницю у хату. Братова провела його поглядом, у якому, як i того разу, за обiдом, Дмитро Iванович помiтив божевiльний вогонь... Вогонь спалахнув i враз погас, примусивши Коваля ще раз здивуватися.

Потроху пiдкралися присмерки. Заглиблений у думки, полковник потинявся по двору, потiм сiв на свою улюблену лавочку над схилом. Посидiв, механiчно закурив свiй "Бiломор".

З'явився Петро, вiн ледве тримався на ногах. Не помiчаючи Коваля, мотнувся в хату, потiм вийшов i, побачивши полковника, причiпливо спитав:

- Де Лiдка? Де вона?

Здивований його тоном, Коваль тiльки знизав плечима. Петро знову шуганув у свою хату, i Дмитро Iванович зрозумiв, що молодший Пiдпригорщук добряче напiдпитку.

Викинувши недопалок i подихавши трохи посвiжiлим повiтрям, Дмитро Iванович вирiшив лягти ранiше, щоб i собi пiднятися удосвiта на рибалку. Вiн подумав, що Василь Пiдпригорщук, який зiбрався на ранкову зорю, уже спить, але дверi другої кiмнати i ванькирка були вiдчиненi навстiж