Читати книгу - "Ангели помсти"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Бач, доньці обіцяв…
– Ти хочеш, напевне, лишити дитину без батька, – визвірився я і сам собі здивувався.
– Ти кому, йоб твою, погрожуєш?! – заверещав Рибчик.
– Ти мені не начальник. Начальник для мене – Коломієць. От перед ним я буду звітувати, щойно прийде з відпустки. Що ти тоді на таке скажеш, Рибчик? – і передихнувши, додав: – Відпускай хлопців, а не то я подзвоню Степановичу, він-то з Трускавця і на оленях доїде… Не заважай шукати Батрака.
– Я дзвонив батькові.
– Брешеш, Рибка, брешеш. Батько про нього чути не хоче… Батько не хоче й чути про цього виблядка, – повторив я і з цими словами вийшов, незчувшись навіть, як проскочив темний коридор. Я вийшов на вулицю. Стояла уже осіння темінь. Дуло холодним вечірнім вітром з піском і пилюкою. На тому боці, хитаючись, попадаючи на жирні ліхтарні плями, йшов Жора Стрижак. У дуплину п’яний. Він побачив мене і зупинився. Привітався широким театральним жестом і заревів:
– Гриш-а-а! Собаковод! Прівєтствую весь твій собачий виводок! Ану йди сюди, сучий потрух!
– Шо тобі, Жора? – віднєкнувся.
– На хуя мені штраф виписали? – заверещав він у відповідь.
– Погано работаєш, Жорік. А будеш хуліганити, то п’ятнадцять діб будеш гівно на дільниці прибирати.
– Г-к. Сам ти гівно, – умиротворено муркнув Жора.
– Жора, іди додому, – сказав я, продовжуючи стояти невідомо чого. Стояв і чекав, коли все закінчиться. Коли Жора відіграє свою прелюдію. А Жора розстібнув матню і сцяв прямо під пам’ятником Третяку. Дунув вітер – і Жору обмочило. Він розвернувся, але не тим боком, і знову історія повторилася. Жора щось мугикнув, та позиції вже не змінював. Я почекав, коли все закінчиться, підійшов і відвів його вбік.
– Гришо, – захрипів він пропитим басом. – Цигани поїхали шукати Батрака.
– А на хуя їм Батрак? – склеїв я дурня.
– А шоб було дохуя, Грицуня. Ку-ку нашому сраному мажору, – Жора гикнув. – Шкода, шо на зону не попаде. Там би йому сраку на німецький хрест порвали. І усь-о-о-о… – Жора потеліпав додому.
Після того я його більше не бачив. У той рік багато пішло; в той рік багато чого визначилося, наче викреслило, видряпало, пізніше, через багато років, наклало густої фарби. І потім, коли осінь заглядає у мої очі, як у вікна, і я, спостерігаючи, як оранжевими колобками вітер гонить листя, звертаюсь до пам’яті, що заскорузла нервовими клубками у голові, що все більше і більше зраджує, показує лише те, чого хочу я, а не Бог, і ця думка мене так страшить, що я п’ю щодня, доки ніч не покриває всі думки і почуття. Так воно завжди буває, принаймні з такими, як я, не інакше. Да, так завжди буває з тими, хто служить, чорт забирай, зовсім не відомо кому. А тоді я не знав, де Ульяненко і де Марго: разом, поодинці? Але, сам не розуміючи чому, побажав їм везіння, бо чомусь враз усе стало на свої місця, хотілося того комусь чи ні; все робилося задля того, щоб розв’язатися неприємністю, але, на щастя, не для мене. Саме так. Ноги налилися неприємною тяжкістю, і, перевалюючись, я пішов до Марії Ульяненко. Стара Ульяненчиха жила на 8 Березня, в маленькій однокімнатній квартирці, переділеній невісткою стіною, де колись мешкав Пейса, молодший з Ульяненків, Володька, друг нині покійного Володимира Негруци. Пейсу вбили, а Негруца, єдиний його товариш, ще був тоді живий. Ми обидва, Негруца і я, знали, хто це зробив, але одного це мало обходило, він виливав скорботу разом з похмільним потом, а про
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ангели помсти», після закриття браузера.