Читати книгу - "Ангели помсти"

це вишак, лоба зеленкою намажуть ідіотам, тобі з Ульяном у першу чергу. Чого? – гуде мій синаш. – А того, що ви довбойоби. Поки ми те та се, по умняках пробиралися з нашою батьківською і синівською любов’ю, Собаковод натягнув кашкет і того… тільки сорочка здулася. Я у нього потім розпитував, так він мені признався за стаканом портяка, що, мовляв, знаю, старий, що у тебе в голові тоді сиділо. От же падлюка вродиться, але зла на нього не маю, святий хрест. Їй-богу, не маю.

Я ще раз подивився на Калініченка: на його короткозорі очі, з почепленими тоненькими окулярами на червоний облущений ніс, з цупкими рудими волосинками у ніздрях, на хлопчачий йоржик волосся, зачесаний догори, на бабський манір.

– Ти тільки не бреши, Костя, – попередив я його втретє. – Говори, що знаєш про Батрака.

Калініченко закурив, поправив окулярики. Закурив він у своєму лікарському кабінеті, і пахучий дим від сигарет змішався противно з медикаментами.

– Що я знаю про Батрака? Та багато чого, але воно тобі, Гриша, навряд чи допоможе, – він глибоко затягнувся і глянув на мене, зовсім як на кролика чи хворого алкана, принаймні у мене склалося таке враження.

– А ти говори. Я вже якось розберусь, – сказав я йому.

– Нормальні люди сміються зі своєї глупоти, а ми показуємо її, як красиву цяцьку, – сказав Калініченко.

– А до чого тут це? Ти не мути води, Костя, – видавив я із себе, аби не сказати більше.

– Оце тобі, Гриша, і є Батрак. Від непорозуміння він усе робить, він давав зрозуміти, що більше нічого не скаже, але це я знав і без нього. Хотіли почепити на цього мажора все, що трапилося: і ощадкасу, і Білявського.

– Ти знаєш, шо трапилося? – запитав я.

– Хм-м. Все місто знає, Гриша…

– Білявському обчистили голову, як апельсин… Троє мертвих в ощадкасі, – перебив я його.

– Всі ми, Гриша, колись помремо. Знаєш про це?

– Гм-м…

– Що ти взагалі маєш проти мене? Нічого? Так-от, я зайнятий, Гриша, якщо когось виловиш, то обов’язково скажи. А на мене чекає зараз чоловік з райкому. Фурункул на сраці такий вискочив, що й не туди… Я тобі скажу, по секрету скажу, йому на обком їхати, а у нього чиряк на сраці, – весело загигикав Калініченко. – А ти іди собі. Я через Батрака не хочу неприємностей, зрозумів?

– Угу. Кой-що зрозумів, – одягнув картуза і вийшов.

Пономаря, Кабана, Хохо і Шнапса-молодшого зачинили ввечері. Гриша Собаковод попередив, щоб вони, ми взагалі, мутили воду, бо не інакше, як Рибчик хоче під вишака підвести. Ми, звісно, очконули. Який у хрєна вишак? Що так і перетак. Гриша поспіхом розповів ту історію з двома пограбуваннями, і доки він розповідав, мій батько видзвонював адвоката. Гриша випив сто грамів самогону, і приємний терпкий запах висів у холодному повітрі. Коли він пішов, батько сказав, що то у Гриші здоровий шлунок. Гриша помовчав трохи, повертів чарку в руках, потім подивився на мух, що паралізовано літали у холодному повітрі, й повідав, що у циган знайшли десяток годинників, а новий шеф рве горлянку, що цигани тут ні до чого, вони просто купили в Ульяненка – або видурили за дур – або у вашої банди. Батько мій прямо сказав, що це Рибчик щось каламутить і точняком криє когось. Гриша промовчав, пізніше, дуже довго подумавши, сказав, що може бути. Але я бачив: він не думав, а просто знав. Нарешті, не дочекавшись другої чарки, він сказав: піду. Була дев’ята година вечора. Він вийшов надвір, а батько ув’язався за ним, сказав, що проведе до ринку, треба, мовляв, перекинутися словом. І біля самого ринку на них наїхала чорна «Волга» без номерів, з потрісканим лобовим склом. Усе обійшлося, а Гриша навіть зрадів, хоч і порвав штанину на коліні. Як рисак, кинувся до телефонної будки і давай видзвонювати майора Солдатенка, криміналіста, свого старого друзяку. Годину вони лазили з ліхтариками та фотоапаратом біля того місця, де на мого батька і Собаковода наїхала чорна «Волга». Пізніше сестра сказала, дивлячись у вікно, що біжать обидва, Солдатенко і Собаковод, кудись, мов оглашенні. Батько сидів у кухні, надуваючись від мовчанки, смалив «Біломор». Ми чекали на адвоката, а мати вже готувала мені спіднє, кухоль і ложку в камеру. Нарешті старий заговорив, він не лаявся, а сказав, що мені якраз нічого боятися, але те, що на Ульяненка можуть почепити половину, – немає в нього такої криші, таких впливових батьків, як у решти. У мене зірвалося з язика: як знати. Батько подивився на мене, а я подумав: що мені прийшло в голову, я ніколи просто так не пускаю пузирів. – Треба було б допомогти пацану, – сказав задумливо батько. Пізніше добавив: – А якщо він справді розкатує зі своєю сухореброю лярвою на тій чорній «Волзі» і кінчає усіх підряд? – Ти думаєш, що плетеш?! – закричав я. Ну, та стела бемкнула мене по голові, і я очуняв на підлозі, а наді мною схилилося батькове налите кров’ю обличчя, з двома скалками скла замість очей. Він зроду мене не бив, а тут – на тобі. – Живий, живий, живий, – затараторив він. І тут задзвонив телефон. Батька аж підкинуло.

4

Так, узяли ми їх на клятущій Деминій Балці, там, де починав Джулай і вся та історія зародилася, зараз я так думаю, що там воно все криється. І дощ мене будить зараз, восени, з самого ранку, з п’ятої години, коли криють небо ранком півні, а я все думаю, думаю… Хлопці й не збирались ховатися: розкатували на «Волзі» по степах, селах та клубах. У Хвощівці вони зґвалтували двох дівок. Двоє держало, один трахав. І так по черзі. Потім їм прийшло в голову засунути пляшку з-під шампанського, що вони і зробили. Мені подзвонив їхній дільничний. Як потім усі дізналися, вони закрутили його дротом у халабуді, що називалася у Хвощівці дільницею. Потім ту