Читати книгу - "Навчи її робити це"

– То в’єтнамські майстри постаралися – старовинна технологія. А «золото» – натуральний лак, сік сумаху – лаконосного дерева Rhusverniciflua, що росте на Далекому Сході й у Північному В’єтнамі.

Ліза іронічно зааплодувала. Тепер вона зрозуміла, звідки в Максима така глибока поінформованість. Звичайно ж, лялька-білявка! Вони й раніше були знайомі. Навіщо тоді цей цирк із вибором ляльки? Знайшов місце, куди запросити! Лізині здогадки обірвав солоденький голосок: «Ваше замовлення. Бажаємо приємно провести час!» Біля столика, посміхаючись, стояла молодесенька дівчина. У її відкритому погляді було стільки щирості, що Ліза аж сердитись забула.

– Спасибі, – подякував Максим.

– А що ж із лялькою трапилось? – пошепки запитала Ліза.

– Вона зламалась… – ще тихіше відповів Максим і усміхнувся.

Вони сиділи й мусолили губами порожні слова. Він хотів більше дізнатися про неї, вона – про нього. Але питання губилися десь у нетрях мовних органів, замість них народжувались нісенітниці, і за вікном уже посіріло. Відвідувачів чайної побільшало, блюз змінили жваві ритми латиноамериканських мелодій. За сусіднім столиком два яскраво одягнених парубки щось жваво обговорювали. Особливо не напружуючи слух, можна було легко здогадатися, якої породи ті хлопці. Аура чайної почала втрачати сакральність. Чиїсь нав’язливо солодкаві парфуми запаморочили Лізу, яка вже встигла зацінити тонкі східні аромати «Лотоса». «Без алкоголю діла не буде. Треба вмовити мою прекрасну колегу продовжити вечір в іншому місці», – думав Максим. «Цікаво, що він собі замислив?» – думала Ліза. Коли їм принесли рахунок, вона ще раз оглянула шовкові квіти, старовинні шкатулки, світильники з бісеру. «Чи згадає він про подарунок для матері?» І він таки згадав. Довго вибирати не довелось. Купили плетену красуню з чорними косами у смугастому платті. Максим її вибрав сам. Він підкреслив, що лялька схожа на Лізу. «Авжеж, я теж плетена. Той, хто лише знайде ниточку, може розпускати мене потроху, доки я не перетворюсь на мотлох…» – говорила Ліза подумки сама до себе. Нарешті Максим наважився запропонувати:

– А хочеш, пошукаємо інше місце? Поїдемо до мене, я поставлю машину, і зависнемо десь неподалік. А потім я тебе на таксі посаджу.

– Максиме, не намагайся мене споїти. Сьогодні не той день. Якщо хочеш зробити мені приємне, відвези мене додому. Або хоча б до метро.

– Як скажеш. Але… якби я хотів тебе споїти…

– Ти б відкрив коньяк, що в пакеті на задньому сидінні, так?

– А ти вже й видивилась! Ні, то не для нас. Я ж казав – у мами завтра свято. І ще…

Максим поглянув на Лізу якось особливо ніжно, і вона аж злякалась такої стихійної ніжності. А він був схожим на хлопчика.

– Іще ти так на неї схожа…

– На кого? – округлила очі Ліза, все зрозумівши, але не вірячи почутому.

Він обійняв її й поцілував у губи. Але то був не поцілунок, а швидше, «цьомка» – злегка, як батьки цілують дітей. «Ах ти ж чортів матусин синочок! Де ти взявся на мою і без того хвору голову? Гуляй городами, паскуднику!» Ліза ненавиділа цю категорію чоловіків. Усе життя він буде слухняним зайчиком, слухатиме матусеньку, намагаючись повсякчас їй догодити, бігтиме за першим покликом… Стоп. Тут якраз варто зупинитись. Ліза зловила себе на думці, що зайшла надто далеко у своїх фантазіях. Вона ніколи не буде з жодним із чоловіків – істоти з хтивими очима та жадібними членами не повинні її хвилювати. Як би не заманювали. Чим би не пахли. Тому – швидше зашнурувати душу та йти далі.

Коли вони покидали «Лотос», дівчата-офіціантки люб’язно усміхалися їм, а «лялька» підморгнула Максимові, мабуть, щоб іще раз підкреслити факт свого знайомства з ним. Та Ліза нічого допитуватися не стала. Надворі геть стемніло. Максим таки погодився відвезти Лізу додому. Якось на диво легко погодився… Toyota, здавалось, аж зраділа, відчувши дотик Максимової руки до дверцят.

– Маленька моя, зачекалася! – сказав він ласкаво. – Знаєш, у цієї машини є душа.

– Я вірю! – погодилась Ліза.

Тільки-но вони пристебнули паски, як озвався Максимів айфон. Готична мелодія наростала, і Ліза дедалі більше дивувалась: зовні «сонячний» хлопець таки мав у собі щось темне. Дзвонила не відьма, не упирка і навіть не «готка», а всього-на-всього… мама. Вона просто переслідувала їх того вечора! Хвилювалась, аякже. Але син талановито – за кілька хвилин – зумів її заспокоїти, навіть не збрехавши. Зустрівся з дівчиною, вдома буде невідомо коли. Що значить невідомо? До пункту призначення – максимум 20 хвилин, якщо без заторів. Ну, і назад – хвилин 30. Усе. Що ж тут невідомого? Хіба ще зустрінеться з кимось – тоді інша річ. Ліза знову різко перервала хід думок: «Та припини ж ти врешті! Яка тобі різниця?! Хай зустрічається з ким хоче, аби додому довіз. І тоді нехай забирається до своєї коханої матусеньки, і…» Вони знов мовчали, але вже не так напружено, як дорогою до чайної. Тепер мовчання було більш природним, кожен занурювався у свої думки, наче руками – у безліч дрібних кульок чи кольорових м’ячиків, з надією витягнути потрібний, один. Ліза згадала про Марту. Якось вони сиділи на кухні за кавою, і Марта раптом захотіла курити. Це було дивно, бо раніше вона цього не робила. Вибачилась, вийняла з сумки пачку цигарок і пішла на балкон. Курила довго, а Ліза сиділа шокована й спостерігала за нею крізь скло. Тоді Марта повернулася й тривожно якось повідомила: «Послухай, Лізко. Я скоро зникну – на тиждень, а може, й більше. Треба так. Телефон я вимкну, але ти не хвилюйся. То ненадовго». А потім вона таки зникла. І Ліза вже наступного дня почала хвилюватися. Не тільки через Марту. Раніше вона чудово почувалася на самоті, як змія у своїй норі – прекрасна й незалежна, а тепер не могла навіть заснути, все ходила, по сто разів заварювала чай, прислухалася. Життя поділилося на дві частини: до та після Марти. І те, що було «до», здавалося чужим, далеким. Задушливі напади, випадкові чоловіки, полохливі батьки, вічна бібліотека… Ліза так давно не відвідувала читальну залу, і, певно, хтось інший уже «клепає халтурку» за її улюбленим столиком біля вікна. «Що ти зробила