Читати книгу - "Варан"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він поплив уперед і плив, певне, не менш як півгодини. Зовсім стемніло; добре, що в цій частині маршруту трудно було заблукати. Варан плив уздовж стіни, вряди-годи намацуючи каміння правою рукою.
Потім море засвітилось.
Іскри розлітались під руками, крутились у нуртовищах, спалахували й гаснули, але не давали світла. Варан плив.
Потім попереду – там, куди він прямував, – розсипалася заграва, і в спалахах зеленкуватих іскор виникла величезна – у мороку все здається більшим – змійсиха.
– Гей, – тихо сказала невидима Ніла. – Ти тут?
– Так, – відгукнувся Варан.
– А я думала, ти потонув, – сказала Ніла.
Варан не відповів.
– Ти дурень, – повідомила Ніла.
Варан мовчки погодився. Можливо…
– Давай руку, – сказала Ніла.
– А я не бачу де…
– Та ось…
Він знову видерся в сідло за її спину.
– Який ти холодний, – сказала Ніла. – Бр-р…
І повернувшись, обійняла його за шию.
* * *З самого ранку вона показувала «цьому хлюсту» всі підводні печери, до яких можна було дістатись верхи. Вони нашвидку пообідали смаженими молюсками; вони навіть майже не розмовляли – тільки про справи. Сам собою хлюст пірнає, як надута повітрям кулька, – голова донизу, решта на поверхні. Але він доволі швидко навчився пірнати на Журбі і взагалі непогано порозумівся зі змійсихою. Кінець кінцем вони пробрались навіть у той колодязь, ну, пам’ятаєш, там такий небезпечний вузький прохід… Хлюст не злякався й забагнув побачити його також. Чогось шукав, але не знайшов нічого, крім здохлої змії. Як вона туди потрапила? Може, течією прибило?
Ніла розповідала, а Варан сидів біля вогнища, сушив сорочку й слухав.
…Урешті-решт вони обоє геть знемоглися – він тому, що належить до найгіршої породи розніжених горні, а вона тому, що все-таки за нього відповідає, а йшли вони по таких місцях, куди гостей водити небезпечно. І коли перед самим майже стійлом з води зненацька виліз Варан зі своїми дурними, ну просто ідіотськими підозрами…
– Знаєш, я б тебе втопила. Звеліла б Тузі кілька разів хвостом ляснути… Може, й шкода було б потім.
– Туга мене любить більше, ніж ти, – сказав Варан.
– Дурень, – Ніла відвернулась. – Знаєш, що тут було… через тебе?
– Знову я винен…
Полум’я багаття висвічувало стіни, візерунок моху на камінні, малюнок тріщин. Варан хотів розповісти про кімнату, оббиту деревом, про прожилки для соків, що колись текли всередині столітніх стовбурів – але злякався, що це не до речі. Чи що Ніла не зрозуміє.
Дим тягнувся вгору. Шукав шлях назовні. Витягувався в дверний отвір.
– Скоро кінець сезону, – сказала Ніла.
– Ти повернешся на Маленьку? – спитав Варан, зрадівши можливості змінити тему.
Ніла похитала головою:
– Мати… Ну, коротше, мати домовилась, щоб мене взяли наверх. Князівна, ну, князева дочка, хоче великий почет…
Варан мовчав, уражений цією новою бідою.
– Я думала, – відсторонено продовжувала Ніла, – що ти… Ну, що тобі вже – все… Тому погодилась. А тепер пізно міняти… Слухай, може, і тобі… Тут, наверху, теж люди потрібні. Хоча б і на пристані…
Варан згадав причальника Лиска.
– Ні. У мене дім, поле, батько, мати, сестри… Але ж ми хотіли одружитися – ти пам'ятаєш?
Ніла відвела очі:
– Пам'ятаю.
– І що тепер?
Ніла знизала плечима:
– Не знаю.
– У тебе хтось є? – люто спитав Варан.
Ніла всміхнулась:
– Ні… Коли ти ревнуєш, ти смішний.
– Смійся, – відповів Варан. – А ти знаєш…
Він знагла згадав, що не встиг повідомити Нілу про те, ким насправді був «цей хлюст». Він уже розкрив був рота, щоб сказати, щоб побачити на її виду розгубленість, подив і страх – і нараз зрозумів, що казати ні в якому разі не можна. Так вона забуде його за день – а знаючи, стане згадувати сьогодні й завтра, перебирати в пам'яті деталі, надавати їм нового смислу; незначний образ «хлюста» вкоріниться й виросте, підживлюваний цікавістю…
– Що? – спитала Ніла.
– Нічого, – Варан одвернувся. – Давай спати.
* * *Другого дня він провів по малому маршруту чийогось зарозумілого слугу – самовпевненого й нахабного, що за відсутністю хазяїна мав себе за пана. Варану, втім, була не дивина – йому ні разу не ввірвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрібну монетку на чай; Варан спіймав.
Більше замовлень не було.
Варан осідлав Журбу (Туга що далі, то лютіше виявляла норов) і пустився в печери – сам. Діставшись до «камінного саду» – місця, де знайдено сотку, – натягнув повід і звелів змійсисі зупинитися.
У розколині скелі знайшов годящий камінь – не дуже великий, але й не маленький, порослий черепашками. Притиснув камінь до грудей, пірнув.
Черево в Журби було жовте, лапи розчепірені. Варан спускався все нижче, майже не докладаючи зусиль. Тут немає дна; камінь буде падати й падати, поки не ляже на чий-небудь город…
Вода все сильніше натискала на вуха. Варан судомно сковтував, випускав із носа бульбашки повітря; серед товщі води йому вздрілось райдужне сяйво. Після в'язниці воно ввижається всюди: у вигрібній ямі, у тарілці супу, в морській глибині…
Повітря в грудях перегоріло, перетворившись – так здавалось – на пекучу смолу. Варан видихнув його, бульба по бульбі, піднімаючись на поверхню; схопив повітря ротом. Віддихнув. Знову поліз у розколину – шукати новий камінь.
Журба дивилась на нього з насмішкуватим подивом.
– Відпочивай, – сказав їй Варан. Змійсиха втомлено поклала голову на воду, так що над поверхнею лишились тільки ніздрі, очі та роги.
Він пірнав ще й ще. Дзвеніло у вухах, кололо в грудях. Камені попадались легші й важчі, одного разу Варан пірнув так глибоко, що ледве зумів вибратись…
Наближався вечір. Світло, що пробивалося з-під води, стало дуже теплим, мутно-опаловим.
– Востаннє, – похмуро сказав Варан Журбі. – Ти вже зачекай мене, не сердься.
І пірнув.
І майже одразу побачив райдужне сяйво.
Упустивши камінь, він зависнув у товщі води, розчепіривши руки й ноги, як змійсиха. За десять кроків – коли відстань під водою можна вимірювати кроками – невиразно мінилася маленька райдужка.
Ні-ні, подумав Варан. Із ніздрів його виривалися бульбашки, прямували нагору, де ніхто, крім Журби, не ждав.
А коли вона справжня? Що коли випала допіру з кишені бундючного слуги?
Він схопив купюру. Гарячково озирнувся, але довкруги не було нічого, крім води, темної знизу, світлої – з поблисками – над головою. Тоді, затиснувши гроші в кулаку, він метнувся нагору.
На поверхні, зовсім не до речі, йому пішла носом кров. Раз у раз витираючи губи тильною частиною долоні, він звелів Журбі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Варан», після закриття браузера.