Читати книгу - "Петро Конашевич Сагайдачний"

була під Хотином, так і тієї, що перебувала на Чорному морі з Михайлом Дорошенком. Сигізмунд III писав у королівській грамоті: «Ми, задоволені вашою відданістю і прихильністю до нас і всієї корони польської, що засвідчили ви військом і подвигами під Хотином, виявляємо вам і всьому війську вашому запорозькому милість нашу і прихильність, яку за всіх умов і випадків зберігати обіцяємо; багато виявив вам колись милості та прихильності славний попередник наш ясновельможний Стефан Баторій, король польський, примножуючи права і вольності ваші, ми ж обіцяємо дарувати вам удесятеро більше від того, що ви забажаєте від нашої милості».

Перебуваючи в ейфоричному стані після Хотинської перемоги, польський король не жалкував прихильних слів. Та Сагайдачний дуже добре пам’ятав українську приказку – «м’яко стелять, та твердо спати». Він чудово розумів, що козацька армія, по суті, стала українською національною армією, але відсутність власної державності, чвари між командирами, нетривке становище української православної віри були перешкодами для рівних переговорів з королем, для адекватної участі в керівництві Речі Посполитої. Це відчувається в його листі-відповіді королеві Польщі:

«А хіба ґречно те, що високодумні, милостиві пани коронні Вишневецькі, Конецпольські, Потоцькі, Калиновські та інші на Україні, власній предковічній вітчизні нашій, владу свою силоміць насаджують, нас, Військо Запорозьке, холодними, неприязними вітрами повивають, славу нашу спустошити прагнуть і нас, братію, в підданство і ярмо рабське собі безбожно прихиляють? І не так кривдно через панів уродзоних, як через їхніх старостків, нецнотливих синів і п’яничок, котрі ані Бога не бояться, ані премоцних вашої найяснішої величності монарших мандатів. Тільки я, гетьман, на хотинську військову службу з України з козаками вийшов, як вони, старостки, одразу козачок бідних зачали на всіляку роботизну, без розбору й співчуття, часто виганяти, а за непослух бити й мордувати. А нам, козакам, котрі повернулися із служби вашої монаршої, воєнної, з ранами невигойними і червами роз’ятрюваними, важко й гірко було від дружин і матерів своїх про їхні поневіряння чути і сльози, з їх очей струмуючі, зріти».

Весь листопад зайняла в Сагайдачного, тяжко хворого після поранення, дорога додому. У Пилипів піст, який буває у християн перед Різдвом, Петро Сагайдачний прибуває до Києва, де його зустрічає дружина Анастасія Повченська.

Взаємини Сагайдачного з дружиною Анастасією Повченською були загадкові. Козацький літописець Величко зазначає, що Сагайдачний перед смертю «розпорядився своє багатство передати на церкви, шпиталі, школи й монастирі, окрім дружини своєї». Після смерті свого чоловіка Анастасія недовго була вдовою і вже 1624 року вийшла заміж за шляхтича Івана Піончина. У книзі коронної метрики, що зберігається у Варшаві, від 31 липня 1624 року записано документ, який свідчить: Анастасія Сагайдачна здійснила наїзд на село Вирву пана Федора Даровського, вдалася до насильства і принесла збитків на 7087 злотих. Київський суд визнав її винною і за ухилення від правосуддя піддав баніції». Таким чином, можна уявити образ і спосіб життя цієї жінки, яка навряд чи принесла щастя звитяжному гетьману. Недаром у пісні співається, що Сагайдачний «проміняв жінку на тютюн та люльку», очевидно, він добре знав її характер і спосіб життя.

Смерть і слава

На безсмертну заслужив славу, наш гетьмане,

Ні, вона у забутті, певне, не постане!

Поки Дністер із Дніпром многорибні плинуть,

Поти справи всі твої славно будуть линуть.

Не впадеш у глибину забуття безличну,

Не загинеш у літах – маєш славу вічну!

Бо, як Греція звиша Нестора-героя,

Ахіллеса, Аяксів, а Гектора – Троя,

І атенці як царя хвалять Періклеса,

Честять славного в одно ще й Темістоклеса,

Рим сміливого свого хвалить Курціуса

І щасливого в бою славить Помпеуса,

Сагайдачний на Русі хай дістане славу,

В вічну пам’ять те ім’я занесуть по праву.

З «Віршів на жалісний погреб гетьмана Сагайдачного»

Хотинська війна була апогеєм козацької слави. Поляки й сучасники війни понад усе вихваляли козаків, що стали на захист своєї землі і всієї Речі Посполитої. Їх порівнювали з класичними взірцями відваги і патріотизму, ставили навіть вище античних героїв. Їх вважали рятівниками Польщі. Український мемуарист шляхтич Єрлич визнає виняткові заслуги у цій війні Сагайдачного: «…Він тримав на собі весь тягар війни і давав їй раду, а що радив, то приймали гетьмани і королевич». Яків Собеський так визначає історичну постать і значення славетного гетьмана: «Цей Петро Конашевич настільки підіймався над своїм простим походженням і способом життя своїм гострим розумом, визначною зрілістю думок, що з повною справедливістю мусить бути зачислений для потомства між найвизначніших людей Польщі. Скільки керував він запорозьким військом, всюди вкритий славою своїх подвигів, на суші й на морі користувався він незмінною ласкою фортуни. Кілька разів погромивши татар на перекопських степах, наводив страх на Крим. Там він забрав худобу на степах, відібрав здобич, захоплену на Русі. Коли Владислав оружною рукою вертав собі права на Московську державу, Конашевич раптово, страшенно збентеживши ворога, з’єднався з ним під Москвою, столицею держави, поніс переможні корогви свої по безмірних просторах її, піддавши вогню і мечу ворожі краї, обернувши в сумні руїни такі сильні своїм становищем і залогами міста, як Єлець, Шацьк, Ливни, Калуга. Обтяжений багатою здобиччю, зробив він своє ім’я пострахом для цілої Московщини. Не менш прославили Конашевича його морські походи: і тут фортуна не відверталась від нього. Було зруйновано ряд найвизначніших міст Європи та Азії, спалені околиці Константинополя. І, нарешті, рідкісна його мужність і майстерність, проявлена ним у Хотинській війні, – все це збільшило його славу серед турків. І взагалі, це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві перший, при відступі останній. У таборі він був сторожкий, на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний. Обряд і релігію грецьку підняв він до висоти культу, і для тих, хто перейшли в лоно римської церкви, був він ворогом дуже завзятим і запеклим».

Козацький літописець Самійло Величко наводить ще один лист, у