Читати книгу - "Петро Конашевич Сагайдачний"

народи, Бо вони до свободи ідуть од природи. Золотою у світі її називають, Доступитись до неї всі пильно жадають: Та не кожному може вона бути дана, Тільки нам, що боронять вітчизну і Пана. Мужньо лицар у війнах до неї простує, Не грішми, але кров’ю свободу купує.

Ця свобода не подарована польськими королями, а існувала ще «при своїх князях». Вона викуплена кров’ю, тому її законність безумовна, цінність незмірна, бо свобода, вольность «краще найбільших маєтків, миліша за здоров’я, важливіша життя». Свобода невіддільна від народу та його князів. Вона буде передана майбутнім поколінням.

Природною формою реалізації народної свободи виступає добровільне підданство. Під час об’єднання українських і польських земель Польською короною ця свобода підтверджена привілеями та королівською присягою. А це значить, що її дотримання – обов’язок для монархів.

«Руський народ» має особливі духовні цінності і моральні якості. Його визначають прихильність до свободи (до якої людина прагне «по натурі»), готовність на самопожертву в ім’я блага вітчизни, вірність, побожність. Про постійність цих чеснот свідчать літописці і хроністи. Моральна свідомість народу пов’язана з пам’яттю минулого.

Благородний «руський народ» по праву належить до народів-співзасновників Речі Посполитої. Як «рівний до рівного, вільний до вільного» він об’єднався з вільними народами польським і литовським. Тому політичний статус і конфесійні права «руського народу» не можуть нехтуватися.

Таким чином, «руська ідея», підтверджена військовою потугою Козацького Війська та відновленням православної ієрархії під проводом Сагайдачного, зводилася до принципу політичної та конфесійної свободи. Ця свобода прямо пов’язувалася з політичною та культурною спадщиною «руського народу», православною традицією. Ця традиція була орієнтована на Візантію, православний Схід і пошанування місії хрестителів Русі, особливо князя Володимира. Обґрунтовувалась і богообраність народу та його сакральна територія – золотоверхий Київ.

Свою вагому частку в осмислення та обґрунтування «руської ідеї» вніс Мелетій Смотрицький – церковний ієрарх, письменник, знавець літератури. Для нього «руський народ» – це православний народ. Саме тут він вбачає ідентичність «руського народу», його історичні корені та моральну силу. Духовні підвалини «руського народу» – це священна моральна субстанція. Правдивість цих постулатів підтверджують правдиві хроніки та мощі святих у Київській лаврі.

Яку ж політичну спадщину залишив Сагайдачний?

Наступником Сагайдачного на посаді гетьмана Війська Запорозького став Оліфер Голуб, один із наближених підручних Петра Конашевича, – він вів листування від імені гетьмана з перським шахом Аббасом, коли Сагайдачний плекав мрію про антитурецьку коаліцію.

Проте Голуб, на якого, вмираючи, покладав надії і сам Сагайдачний, і королівський двір, і київські кола інтелектуалів та духовенства, і реєстрове козацтво, був не до вподоби як гетьман низовим козакам. Голуб не міг добитися від короля виконання двох найважливіших питань, порушених ще за життя Сагайдачного, – скасування Унії та збільшення реєстру. Тому після сейму 1623 року, коли стала очевидною неминучість збройної боротьби за козацькі права, Голуб склав із себе гетьманські повноваження, передавши їх Михайлові Дорошенку.

Літописи вказують ще на одне ім’я носія гетьманської булави – Марка Жмайла. Саме його називають гетьманом під час козацько-селянського повстання 1625 року. Можливо, Дорошенко свідомо відсторонився на той час від гетьманування. Після того як повстання завершилося Куруківською угодою, а реєстрові козаки скинули Жмайла з посади гетьмана, це місце знову посів Дорошенко. За його гетьманування реєстр було поширено до 6000.

Саме за Дорошенка протистояння реєстрових козаків та «випищиків», яке тільки намічалося при Сагайдачному, дійшло кульмінації. Дорошенко мав тримати на Січі залогу, аби хоч якось здержувати низовиків, а ті раз по раз вчиняли заколоти з вимогою поширити реєстр.

Михайло Дорошенко використовував козацьку силу, яку успадкував від Сагайдачного, фактично як найманців, і загинув, втрутившись у династійні чвари кримських ханів Гіреїв. Так запорожці із захисників української землі поволі перетворювалися на кондотьєрів.

За Дорошенком успадкував гетьманську булаву (проте тільки над Запорожжям) ще один «хрещеник» Сагайдачного – Тарас Трясило, уславлений у Московському поході. Саме він командував козаками-найманцями на австро-угорській службі. Суперечності між запорожцями й реєстровцями посилилися аж до того, що Трясило стратив гетьмана реєстровців Грицька Чорного і підняв повстання проти Корони. Після тривалої і кровопролитної битви під Переяславом між козацькою старшиною та Короною була укладена нова угода, після якої Трясило очолив невдоволених і повернувся з ними на Січ.

Так спадок Сагайдачного остаточно був розірваний надвоє – аж допоки не з’єднався під прапорами Богдана Хмельницького.

Оглавление Від видавництва У вирі творення І вшир, і вглиб Ой, Січ-мати… Турецькі походи Під стінами Москви Раставицька угода та православне відродження Хотинська Іліада Смерть і слава