Читати книгу - "Петро Дорошенко"

з відстоюванням своєї булави на Правобережжі в 1669 році. Після Великодня на лівий берег були відправлені козаки полковника Г. Гамалії. На Золотоношу пізніше були направлені полки на чолі з Головаченком. Результатом дій на лівому березі дорошенківців стало те, що на його бік перейшли Полтавський, Миргородський і Гадяцький полки. Потім на лівому березі з’явилася ще тисяча прихильників Дорошенка під командуванням Канівця, Носа і Перебийноса. На допомогу Гамалії прийшла більш лояльна до чигиринського гетьмана Білгородська орда. Нарешті, тут з’явилося військо А. Дорошенка. Його братові була підпорядкована вся Лубенщина, але правобережним військам все одно довелося повертатися на правий берег. А. Кащенко – автор великого дослідження з історії Запорозької Січі, стверджує, що Дорошенко припинив воювати на лівому березі, коли отримав листа з докором за пролиття братньої крові від кошового отамана Л. Мартиновича.

Незважаючи на воєнні дії проти підлеглого Москві Многогрішного, Дорошенко все ще віддавав належну увагу російському вектору своєї зовнішньої політики, і ми не втомлюємося підкреслювати той факт, що ця людина не належала до тих, хто бореться «з відкритим заборолом», абсолютно чесний з партнерами, діє принципово тільки в одному напрямку. Але ж змінивши тональність висловлювань, можна назвати цю принциповість негнучкістю, а чесність – наївністю. Принциповий Дорошенко був в іншому – у відстоюванні ідеї єдності України. Для цього він, схоже, міг піти на союз з ким завгодно і проти кого завгодно.

У листопаді 1668 року до київського воєводи Шереметєва був направлений писар М. Кононович зі «статтями», за якими гетьман погоджувався перейти під руку Олексія Михайловича Романова. Дорошенко пропонував спільну московсько-українську війну проти татар і допомогу, щоб посадити на польський престол російського царевича (це був період, коли Ян ІІ Казимир уже залишив трон, а Вишневецький його ще не посів). Гетьман спокушав Москву можливістю переходу під її верховенство не тільки Правобережжя і Лівобережжя, але й таких західноукраїнських міст, як Галич, Ярослав, Перемишль. Як бачимо, Дорошенко не відмовлявся від думки включити до складу України набагато більші території, ніж ті, що охоплювала держава Богдана Хмельницького. Протягом усього 1669 року гетьман не раз робив заяви, що його «сердечною мрією» є об’єднання України під верховенством московського царя.

Боротьба з Ханенком. 1669—1671

Після втечі в 1665 році Павла Тетері лобі Речі Посполитої в Чигирині було ослаблено. Кампанія ж 1667 року хоч і не закінчилася для поляків катастрофою, але й не повернула їм Правобережжя. Дорошенко продовжував свою політику, спрямовану на витіснення їх зі своєї території. Називаючи себе й далі вірним підданим короля, гетьман домігся набагато більших успіхів у проведенні антипольської зовнішньої політики, ніж у переговорах з монархом і сеймом про повернення козацьких вольностей. Аділь-Ґірея ІІ називають пропольски налаштованим ханом, отож, виступ Суховієнка був на руку Варшаві. Однак Річ Посполита за великим рахунком якийсь час залишалася на цій війні глядачем. Невдача Суховієнка змусила поляків зайняти більш активну позицію. Новим претендентом на булаву був їхній ставленик Михайло Ханенко, боротьба з яким забрала в Дорошенка довгих три роки, що знову відсувало виконання більш серйозних для нього стратегічних завдань.

Як і Петро Дорошенко, Михайло Ханенко брав участь у боях національно-визвольної війни 1648—1657 років. Восени 1659 року він став уманським полковником. Відомо, що він брав участь у раді, яка обрала гетьманом Юрія Хмельницького. Досить швидко він продемонстрував свої зовнішньополітичні переваги, ставши одним з ініціаторів укладення Слободищенської угоди з Річчю Посполитою в 1660 році. Знову ж, як і його майбутній противник Дорошенко, Ханенко здобув польський дворянський статус у 1661 році. Відносини з польською владою в нього склалися настільки довірливі, що того ж року на сеймі у Варшаві він за особливим завданням Яна ІІ Казимира намагався переконати шляхетську опозицію воювати з Москвою. Немає нічого дивного в тому, що ще в 1662 році він розглядався Варшавою як один з претендентів на володіння гетьманськими клейнодами. Пропольську орієнтацію Ханенко зберіг і надалі. Він здав Умань королівським військам під час повстання на Правобережжі, спрямованого проти Тетері, а з появою там Суховієнка став на його бік. Рішення Корсунської ради про перехід під протекцію султана Михайло Ханенко не підтримав, а Дорошенка обвинуватив у зрадництві.

23 липня 1669 року на раді, що відбулася під Уманню, Уманський, Кальницький, Паволоцький і Корсунський полки обрали гетьманом Михайла Ханенка, а його генеральним писарем Петра Суховієнка. З боку Польщі нового гетьмана підтримували представники так званої «французької» партії – ті політики, що виступали за мир зі Швецією і війну з Москвою. Одне з перших своїх послань Ханенко адресував гетьманові Лівобережжя Многогрішному, в якому бачив союзника по боротьбі з Дорошенком: «Чи можливо те, чого ніколи у Війську Запорозькому не було, щоб гетьмани на вічне собі панство в сусідніх країнах виправляли?[33]…Мусиш зібрати всі ті задніпровські полки, поспішно до Чигирина йди, а я з цього боку з Військом Запорозьким… щоб як у наший Україні знаків турецьких не бувало…» Лівобережний гетьман не відгукнувся на цю пропозицію.

У війську Михайла Ханенка було три гетьмани різних років – він сам, Петро Суховієнко і Юрій Хмельницький. Отож, проти Дорошенка виступали представники різних правобережних угруповань. Спочатку військове щастя сприяло господарю Чигирина. У серпні його військо оточило Ханенка в Умані. Внаслідок переговорів було домовлено, що Дорошенко повернеться до Чигирина, а Ханенко зі старшиною прибуде до нього. Але цього не сталося. Натомість Ханенко і Хмельницький приїхали на Запорожжя і незабаром, підтримані шеститисячною ордою кримських татар, виступили в новий похід проти Дорошенка. Той у свою чергу попросив допомоги в білгородських татар, а сам у середині жовтня подався в напрямку на Лисянку, де стояв з полками його старший брат. По дорозі козаки Ханенка перехопили військо Дорошенка, оточили його під Стебловим і «добряче поскубли». Допомога знову надійшла ззовні. По-перше, підійшли полки Григорія Дорошенка і Якова Лизогуба, а по-друге, у вирішальний момент на полі бою з’явилися білгородські татари та Іван Сірко, який цього разу виступив на боці Дорошенка. Противники Дорошенка втекли. Хмельницький намагався трохи згодом пробратися крізь ворожі заслони з Умані, але був схоплений білгородськими татарами і відправлений у Стамбул як почесний арештант. Зайнявши Умань, Дорошенко залишив