Читати книгу - "Панас Мирний"

батьком-Місяцем. У відповідь на це Сонце скинуло Правду та Кривду на доти порожню землю, щоб вони «володіли нею». Тоді сестри створили тут усіляку живність, причому твориво Кривди поїдало траву й дерева, отож скоро їсти стало нічого. Тоді Кривда порадила їсти одне одного. «І от кинулися пташки ловити метеликів та дзюбати козявок всяких, а звірі пташок. Розпочалася між усім живим війна страшенна… Почалося таке, що вже й не розбереш, хто правий, а хто винуватий. Той правий – хто кого здолав, а той винуватий – що подався». Правді нема місця на землі. Востаннє вона спробувала утвердитись через людину. Та Кривда зуміла підступитися й до Чоловіка «і через його вже опанувала всім світом». Прикінцевий розділ казки, услід за лірницькою піснею «Про Правду та Кривду», подає картину всеосяжної влади Кривди: «З того часу пройшло багато літ, минуло чимало віків; розкоренилися люди, вкрили всю землю собою, мов та мурав'я, наробили царств і царів, панств і панів, та Правди не залучили до себе. Чим далі, то все та Кривда розкоріняється та шириться, старшинує та панує на землі, а Правда голодна та холодна сновигає по світу, горем сита, сльозами полита… Ніхто її і знати не хоче. Часом тільки старі сліпці, Божі люди, згадують її в своїх важких піснях: “Та вже ж тії Правди, Правди не зиськати, / Бо стала та Кривда тепер панувати…”»

Боротьба Правди та Кривди, поза всяким сумнівом, є магістральним сюжетом усієї творчості Мирного, без якого світ його ідей та образів годі уявити. Як підкреслював Сергій Єфремов, «до всіх своїх творів Мирний сміливо міг би взяти епіграфом… крик народної душі: «Нема в світі правди, правди не зиськати», бо всі вони дають ту чи іншу ілюстрацію до цього висновку з народного світогляду». При тому Єфремов був схильний трактувати цю настанову як вияв «принципіального песимізму» письменника. Запитувавши прикінцеві рядки «Казки про Правду та Кривду» (у відповідь на запитання: чи Правда одоліє коли Кривду? – бабуся тільки мовчки схилила голову), учений каже таке: «Це вже повна безнадія, принціпіальний якийсь песимізм. Не диво, що й малюнки життя на ґрунті такого песимістичного світогляду виходять темними…» Усе це так, от тільки бабусина мовчанка означає тут не «принципіальний песимізм», а відчуття трансцендентності Правди, тобто тієї межі, за якою розум поступається місцем вірі, а сьогосвітній морок – світлу другого пришестя Христа. Перемога Правди над Кривдою перебуває по той бік земної історії. Згадаймо сцену з ікони Страшного суду: «Да тут же Правда Кривду стріляєт, и Кривда пала со страхом». Може, найвиразніше ця думка звучить у циклі «Як ведеться, так і живеться», де оповідач каже про те, що означає для людей недільний церковний дзвін: «…Народ чує поклик, він нагадує йому про страждання того, котрий стільки терпів, стільки мучивсь; він нагадує йому і про його страждання, сподіваючись… Чого? Чогось кращого, віруючи, що воно колись таки настане, колись таки прийде. Віра йде з роду в рід, від батька до сина, від сина до внука, і дітвора, чуючи приповістки про Праведного Чоловіка, йде за родом…» «За родом», поза сумнівом, ішов і сам письменник, про що найкрасномовніше свідчить апофеоз містерії «Спокуса»: «У невеличких яслах лежить народжений Христос. Над його головою стоїть і сяє у небі ясная зоря. З одного боку над яслами схилилася Божа Мати, а з другого – стоять волхви, уклоняючись Христові. З неба доноситься пісня: “Слава Богові в високостях! / На землі – спокій, / А над людьми Божа ласка!”» Картина Віфлеємського вертепу, яку вивершує янгольська небесна пісня (Євангелія від св. Луки 2: 14), може означати тільки одне: письменник вірить у перемогу Правди над Кривдою, але не людської «правди-мсти», а невідсьогосвітньої Правди-Христа, так само, як у лірницькій пісні «Про Правду та Кривду»: «Бо сам Господь – Правда, і смирить гординю, / Сокрушить Неправду, вознесе святиню».

Невдовзі після закінчення роботи над «Казкою про Правду та Кривду» Мирний починає працю над одним з найліпших своїх творів – повістю «Лихо давнє й сьогочасне». Ця повість має дві частини: перша змальовує «лихо давнє», а друга – «лихо сьогочасне». В основу сюжету першої частини покладено легенду з часів кріпаччини про те, як кріпаки неждано-негадано стали кумами свого пана, чиїм прообразом був генерал-майор Павло Григорович Башкирцев – дід славетної художниці Марії Башкирцевої, яка в передмові до свого щоденника говорила про нього як про людину хоробру, сувору, жорстку, ба навіть жорстоку. Саме ці риси пана Башкиря підкреслює і Мирний. Коли хтось зі знайомих пана сказав, що його кріпаки «покірні та слухнятні – нижче трави, тихше води», Башкир скрикнув: «Не кажіть мені такого про людей!.. Не кажіть нічого!.. То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в Господа Бога молив, однії ласки просив – дати на них усіх одну спину, щоб як одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав, б'ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!..» Він навіть гадки не припускав про волю для кріпаків: «Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізались?.. їй-богу, поріжуться! Син батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще треба волі? Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм нігде серед степів прогулятися?». Мовляв, коли людям дати волю, то вони не будуть триматись купи, розповзуться навсібіч, як руді миші, і згинуть. Словом, пан Башкир – справжнє втілення «лиха давнього». Випадком сліпої долі кумами цього пана і стають кріпак Федір та його донька Марина. Це химерне кумівство закінчується тим, що Федір гине, а Марину, яку пан зробив своєю коханкою, рятує від загибелі старий пастух Улас. У другій частині повісті письменник змальовує «лихо сьогочасне» – життя селян після емансипації: голод, холод, наймитування, луддизм, моральний розклад, що його втіленням стає та ж таки Марина, і неодмінне чекання «слушного часу». Виходить так, що «сьогочасне лихо» страшніше за «лихо давнє». Принаймні якраз таку думку висловлює у фіналі повісті дід Улас, чиїм голосом промовляє сам автор: «Правда, що й то лихо було – тяжке лихо, що нас до землі гнуло, над нами знущалося, за людей нас не лічило. А проте те давнє лихо не різнило людей, не розводило їх в різні сторони, не примушувало забувати своїх, навчало держатися купи. А тепер яке лихо настало?.. Ох! Сьогочасне лихо – то справжнє лихо!». Своїми передсмертними словами дід