Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

куполі, висіло здоровенне панікадило, а на стінах старовинного храму проглядалися дивні картини! А головне — сонячні промені, пробиваючись крізь напівпрозору візерунчасту дахівку, лягали рожевими, зеленими й жовтими смугами на стіни, купи міндобрив і наші обличчя. Ззовні дахівка здавалася одноколірною — блискучо-брунатною, але зсередини можна було добре розгледіти, які узори викладено жовтою, які червоною, а які — смарагдовою барвою. Костел два століття тому побудувала в Селі місцева шляхтянка. Їй належали ще кілька найближчих сіл; а на її сина, що панував після старої пані й сам тоді був уже в літах, навіть якоїсь ночі напав був Олекса Довбуш зі своєю ватагою. Дідичку[35] в Селі запам’ятали як паню Сконд: бо коли хтось із селян чимось провинився — і гайдуки приводили його у панський двір, перед ясні очі власниці, то вона завжди запитувала: «Сконд?», що польською мовою означало: «Звідки?», тобто з якого села. Будувала костел пані Сконд декілька років. Щоб цеглини трималися купи на віки-вічні, майстри додавали до розчину збиті яйця, тому шляхтянка збирала податки саме цим продуктом. Хто не міг здати вказаної кількості яєць, того немилосердно батожили гайдуки; тому селяни їздили на роздобутки делікатного товару десь далі або ходили пішки в найближче містечко міняти муку, сир, сметану на ті злощасні яйця, наймалися на роботу також за яйця, а дітей примушували спустошувати воронячі, сорочі й навіть гороб’ячі гнізда. Тоді й з’явилася приповідка: «Пані Сконд повидирала горобців з-під ґонт». Зате й костел удався на славу! Я у своєму дитинстві задирала голову, роззявляла рота від подиву й не могла намилуватися його красою всередині.

Але на початку вісімдесятих якийсь Партайгеноссе[36] місцевого масштабу розпорядився зняти із костелу хрест, а саму споруду розібрати до фундаменту. Знімати дуже красивий, ажурний срібний хрест умовили батька багатодітної родини, якому колгоспне начальство пообіцяло новий трактор. Той поласився на потужну машину, бо досі працював на такій чортопхайці, що більше її ремонтував, аніж виконував нею свою норму в колгоспі. Та після зняття хреста з костелу чоловік якось відразу осунувся, почорнів на виду, став сумний та понурий. А невдовзі його знайшли в полі, у глибочезному окопі, під власним трактором, де він пролежав цілу добу, жахливо покалічений і придавлений перекинутою багатотонною машинерією. Лікарі ампутували бідоласі потрощену на цурпалки руку, потім — і ногу, але до тижня невдаха-тракторист таки віддав Богові душу. Незважаючи на цю небувалу подію, районний Партайгеноссе й далі нищив старовинний храм: наказав зняти покрівлю, а всю дахівку обережно завантажити на дві машини-вантажівки. Як тільки це зробили, бригада приїжджих заробітчан стала розбирати стіни, — але відокремити цеглину від цеглини виявилося неможливою справою: цегла розламувалася вздовж, упоперек — лишень не на лінії розчину! Понівечений костел достояв аж до третього тисячоліття. Вже за незалежної України будівлю таки відремонтували й накрили новим дахом — але то вже було зовсім не те, що раніше вражало красою архітектурної довершеності. І хоча нині в костелі навіть правиться Богослужба, на свіжопобілених стінах уже нема й натяку на ті чудові розписи, від яких я не могла відвести очей у дитинстві.

А де ж поділася дахівка? Розповідали, що Партайгеноссе подарував її якомусь голові із сусіднього району, бо той вивів свій колгосп у мільйонери. Голова, будучи глибоко вдячний владі за дармову черепицю, дахівкою з костелу накрив сільський клуб. Та однієї ночі звіялася страшна буря і наробила чималої шкоди, хоч на жодній хаті в селі дахів непоправно не понівечила. А ось із клубу не просто зірвала покрівлю, а різнокольоровими шматочками старовинної дахівки устелила дорогу до районного містечка десь упродовж трьох кілометрів — ціле село мало з чого дивуватися!

* * *

Тим часом моє останнє перед школою літо добігало кінця. Мама кілька разів їздила в Місто по шкільну форму, але щоразу верталася ні з чим: «Таке все дороге! Не купила, бо грошей шкода!». Врешті форму купив тато. Вона виявилася на мене завеликою, й довелося везти назад і обмінювати на меншу. Разом із коричневим шкільним платтям батько купив білий і чорний фартушки. Чорний мама мені обшила по краях кривулястою білою стрічкою, навіть зробила із неї ромашку й пришпилила на кишеньці. Моїй радості не було меж. У всіх знайомих дівчаток мій оздоблений фартушок згодом викликав неабияку заздрість. Однокласниці навіть водили мене до себе в гості, щоб їхні мами побачили, що і як саме можна зробити, аби шкільний одяг став невпізнанним. Десь наприкінці вересня усі фартушки в нашому класі було вдосконалено — і в деяких дівчат декорування виявилося навіть кращим, ніж у мене. Та коли наприкінці зими наша перша вчителька потрапила під машину й надовго опинилася в лікарні, усе змінилося. Дирекція прислала нам замість привітної Марії Степанівни вічно всім невдоволену Ірину Володимирівну — або, як її навічно охрестили у школі, Стару Каргу, хоч вона ще й близько не досягала пенсійного віку. Обличчя цієї нечупарної й неприязної вчительки завжди було як не злюще, то просто злостиве, рот — зневажливо скривлений, а настрій — препаскудний. Вона негайно зібрала батьківські збори й наказала матерям дівчат відпороти з фартушків усі оздоби: бо, мовляв, шкільна форма затверджена міністерством, а тому нічого (це слово було промовлено з особливим притиском, крізь зуби) міняти в ній на свій розсуд не можна. Заперечити не посмів ніхто.

Жила наша сім’я на краю Села, колись — на хуторі, а в часі мого дитинства — уже в самому кінці довжелезної вулиці, де останні хати стояли одна від одної на відстані двісті-триста й навіть більше метрів. До школи мені й усім іншим сусідським дітям доводилося щодня тюпати пішки три з половиною кілометри. Проте ніхто з дорослих не робив із цього жодної проблеми, а ми, школярі, й гадки не припускали, що виконуємо якесь непосильне заняття. Ніхто з батьків до школи своїх дітей ніколи не проводив — навіть першачків і навіть узимку, коли о сьомій п’ятнадцять (а саме в цей час і не пізніше треба було вийти з дому, щоб не спізнитися на перший урок, який розпочинався о пів на дев’яту!) ще було темно, хоч в око