Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

— Погано тобі, мабуть, Біме? — спитав хлопчик, погладжуючи голову собаці. — Де ж твій хазяїн?

Бім тицьнувся носом у черевик і так лежав. Незабаром поприбігали один за одним ті хлопчаки. Пухкенький приніс пиріжок, Дорослий — шматок ковбаси, Худенький — два млинці. Усе це вони поклали перед Бімом, але він навіть і не понюхав.

— Він хворий, — сказав Худенький. — Може, навіть і заразний. — І позадкував од Біма.

Пухкенький навіщось витер руки об штанці й теж відійшов. Дорослий потер ковбасою Бімові носа й заявив упевнено:

— Не буде. Не хоче.

— Мама казала — усі собаки заразні, — весь час побоювався Пухкенький, — а цей і зовсім хворий.

— Ну й іди собі, — сердито буркнув Толик. — Щоб я тебе тут і не бачив… «Заразний»… Заразних ловлять собачники, а цей — он з якою табличкою.

Розважливий доказ подіяв: хлопчаки знову оточили Біма. Толик потягнув за нашийник вгору. Бім сів. Толик відгорнув у нього м'яку губу й побачив щілинку в глибині щелеп, де закінчуються зуби; відломив шматочок ковбаси й засунув у цю щілинку — Бім проковтнув. Ще шматочок — і ще проковтнув. Так покінчили з ковбасою під загальне схвалення присутніх. Усі спостерігали зосереджено, а Пухкенький з кожним Бімовим ковтком також ковтав, хоч у роті нічого не було: він мовби допомагав Бімові. Шматочки пиріжка ніяк не можна було вштовхнути — вони розсипалися, тоді Бім нарешті узяв пиріжок сам, ліг на живіт, поклав пиріжок на лапи, подивився-подивився на нього і з'їв. Зробив він так лише з поваги до Толика. У нього такі ласкаві руки й такий м'який, аж трохи зажурений погляд, і так він жаліє Біма, що той не встояв проти тепла душевного. Бім і раніше ставився до дітей особливо, а тепер він остаточно переконався, що маленькі люди усі гарні, а великі бувають різні, бувають і погані. Він, звичайно, не міг знати, що маленькі люди згодом стають великими й теж різними, та це — не собаче діло розмірковувати, як і чому з маленьких гарних виростають великі погані люди, такі, як Тітка чи Кирпатий. Він просто-напросто з'їв пиріжок для Толика, та й годі. А від цього йому полегшало, тому він не відмовився й від млинців. І крім того, за тиждень Бім їв усього лиш вдруге.

Першим після Бімової трапези заговорив Толик:

— Спробуємо дізнатися, що він може робити.

Худенький сказав:

— У цирку, якщо плигати, кричать: «Ап!»

Бім трохи підвівся й уважно подивився на хлопчика, мовби запитуючи: «Через що — ап?!»

Двоє з них взялися за кінці паска, а Толик скомандував:

— Біме! Ап!

Бім легко переплигнув через наївний бар'єр. Усі були у захваті. Пухкенький наказав чітко:

— Лежати!

Бім ліг (будь ласка, для вас — охоче).

— Сидіти, — попросив Толик (Бім сів). — Подай! — і кинув кашкет.

Бім приніс і кашкет. Толик захоплено обняв його, а Бім і собі не залишився в боргу й лизнув його просто в щоку.

Звичайно ж, Бімові стало значно легше з цими маленькими людьми. Але отут саме й підійшов дядько, граючись паличкою-тростинкою, підійшов так тихо, що хлопці й не помітили його, поки він не запитав:

— Чий собака?

На вигляді він був поважний, у сірому капелюсі з вузькими крисами, при сірому бантику замість галстука, у сірому піджаку, сіро-білих штанах, з короткою сірою бородою, в окулярах. Він, не зводячи очей з Біма, повторив:

— То чий же собачка, діти?

У два голоси водночас відповіли Дорослий хлопець і Толик.

— Нічий, — сказав один наївно.

— Мій, — насторожено сказав Толик. — У цю хвилину мій.

Толик не раз бачив Сірого дядька: він поважно прогулювався навкруг парку наодинці. Якось раз навіть вів із собою собаку, який упирався й не хотів іти. А одного разу підійшов до хлопчиків і набридливо товкмачив, що вони й гратися не вміють, як раніше, і ввічливості у них немає, і виховують їх неправильно, не так, як раніше, і що за них люди воювали навіть ще в громадянську, за оцих, ось таких, а вони не цінують і нічого не вміють, і що все це соромно.

Того далекого дня, коли Сірий повчав їх, Толику було дев'ять років. А тепер дванадцять. Але цього дядька він пам'ятав. Зараз Толик сидів, обнявши Біма, і сказав «мій».

— Ну то як же: нічий чи його? — спитав дядько, звертаючись до всіх і показуючи на Толика.

— На ньому онде табличка є, — втрутився Пухкенький недоречно.

Сірий підійшов до Біма, пом'яв йому вухо й почав читати на нашийнику.

Бім ураз відчув, цілком виразно: від Сірого пахне собаками, пахне якось віддалено, багатоденно, але пахне. Він подивився йому у вічі й негайно, тут же не повірив — ні в голос, ні в погляд, навіть і ні в запахи. Не може бути, щоб людина просто так увібрала в себе далекі запахи різних собак.

Бім притиснувся до Толика, намагаючись одчепитися від Сірого, але той не відпускав.

— Не можна брехати, хлопчику, — дорікнув він Толику. — За табличкою — не твій собака. Соромно, хлопчику. Тебе що, батьки так привчили говорити неправду? Який же ти будеш, коли виростеш? Ех-хе-хе! — Він витяг з кишені поводок і пристебнув до нашийника.

Толик схопив за поводок і крикнув:

— Не чіпайте! Не дам!

Сірий одхилив його руку.

— Я мушу одвести собаку за місцем призначення. А може, доведеться протокола скласти. (Він так і сказав «протокола»). Можливо, його хазяїна алкоголь заїв. (Так і вимовив — «алкоголь»). Якщо так, тоді треба собаку прибрати. Посада моя така — робити все по-чесному, по-людськи. Ось воно як. Знайду його квартиру, перевірю — чи правильно.

— А табличці не довіряєте? — докірливо і майже плачучи