Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Його треба годувати силою, — сказала Даша Степанівні. — Він тужить за хазяїном, тому й не їсть.
— Та ти що! — здивувалася Степанівна. — Собака сам собі знайде. Скільки їх блукає, а їдять же.
— Що ж робити? — спитала Даша у Біма. — Ти ж так пропадеш.
— Не пропаде, — впевнено сказала Степанівна. — Такий розумний собака не пропаде. Раз на день варитиму йому кулешу. Що ж робити? Живність.
Даша про щось замислилась, потім зняла нашийник.
— Поки я не принесу нашийник, не випускайте Біма. Завтра годину на десяту ранку прийду… А де ж тепер Іван Іванович? — спитала вона у Степанівни.
Бім стрепенувся: про нього!
— Повезли літаком до Москви. Операція на серці складна. Осколок же поруч.
Бім — увесь увага: «осколок», знову «осколок». Слово це звучить горем. Та коли вони говорять про Івана Івановича, отже, він десь повинен бути. Треба шукати. Шукати!
Даша пішла. Степанівна — також. Бім знову залишився сам на всю ніч. Тепер він може й задрімати, але тільки на кілька хвилин. І кожного разу він бачив уві сні Івана Івановича — вдома або на полюванні. І тоді він підскакував, озирався, ходив по кімнаті, нюхав по кутках, прислухався до тиші й знову лягав біля дверей. Дуже болів рубець від лозини, але це було ніщо в порівнянні з великим горем і невідомістю.
Чекати. Чекати. Зціпити зуби й чекати.
РОЗДІЛ 7
Пошуки тривають
Цього ранку Бім трохи не плакав. Сонце вже над вікном, а ніхто не йде. Він прислухався до кроків пожильців під'їзду, які проходили повз його двері з горішніх поверхів або піднімалися знизу. Усі кроки знайомі, а його нема й нема.
Нарешті виразно почув Дашині туфельки. Вона! Бім голосом подав знак про себе. Його крик у перекладі на людську мову означав: «Я тебе чую, Дашо!»
— Зараз, зараз, — озвалася і подзвонила Степанівні.
Обидві вони увійшли до Біма. З кожною він привітався, потім кинувся до дверей, став там, обернув голову до жінок і зажадав, прохально помахуючи хвостом: «Відчиняйте. Треба шукати».
Даша почепила на нього нашийник, на якому тепер на всю широчінь був міцно закріплений латунний жетон-пластинка з вигравійованим написом: «Звуть його Бім. Він чекає на хазяїна. Добре знає свою домівку. Живе у квартирі сам. Не кривдіть його, люди». Даша прочитала напис Степанівні.
— Яка ж ти добра душа! — сплеснула руками Степанівна. — Любиш, виходить, собак?
Даша погладила Біма й відповіла незвично:
— Чоловік покинув, хлопчик помер… А мені тридцять років. Жила на квартирі. Тепер виїжджаю.
— Самотня. Ой ти голубко моя, — заголосила Степанівна. — Та це ж… Але Даша відрубала:
— Піду. — А біля дверей додала: — Поки що не випускайте Біма — коли б не побіг за мною.
Бім спробував був пролізти у двері разом із Дашею, але вона відтіснила його і вийшла із Степанівною.
Десь через годину Бім заскавулів, потім і завив з туги вголос, так завив, як про це кажуть люди: «Хочеться завити собакою».
Степанівна випустила його (Даша тепер далеко):
— Ну, йди, йди. Увечері кулешу зварю.
Бім навіть і не звернув уваги ні на її слова, ні на її очі, а стрімголов скотився вниз і — в двір. Човником проснував по двору, вийшов на вулицю, трохи постояв, нібито подумав, а потім почав читати запахи, рядок за рядком, не зупиняючись навіть під тими деревами, де полишали розписи його співбрати й читати які зобов'язаний кожен собака, який поважає себе.
За цілий день Бім не виявив жодних ознак Івана Івановича. А надвечір, наче про всяк випадок, забрів у молодий парк наново відбудованого району міста. Там четверо хлопчаків ганяли м'яча. Він посидів трошки, перевірив усе навкруги, наскільки хапав ніс, і хотів був іти звідси. Але хлопчик років дванадцяти відокремився від тих, що грали, підійшов до Біма й зацікавлено задивився на нього.
— Ти чий? — спитав він, нібито Бім зміг би відповісти на запитання.
Бім, по-перше, поздоровкався і покрутив хвостом, але якось сумовито, схиливши голову зразу на один бік, потім на другий. Це, крім того, означало й запитання: «А ти що за людина?»
Хлопчик зрозумів, що собака йому поки що не зовсім довіряє, і сміливо підійшов, простягнув руку:
— Здоров, Чорне вухо.
Коли Бім подав лапу, хлопчик гукнув:
— Хлопці! Сюди, сюди!
Ті підбігли, одначе зупинилися віддалік.
— Дивіться, які розумні очі! — захоплювався перший хлопчик.
— А може, він учений? — резонно спитав пухкенький карапуз. — Толю, Только, скажи йому що-небудь — зрозуміє чи не зрозуміє?
Третій, доросліший від інших, авторитетно заявив:
— Учений. Бачиш, табличка на шиї.
— Й зовсім не учений, — заперечив щупленький хлопчик. — Він не був би такий худий і понурий.
Бім і справді страшенно схуд без Івана Івановича і втратив уже колишній вигляд: живіт підтягло, нечесана шерсть скімшилася на штанях і потьмяніла на блискучій колись спині. Туга й голод не прикрашають і собаку.
Толик доторкнувся до Бімового лоба, а Бім оглянув усіх тепер уже з цілковитим довір'ям. Після цього всі по черзі гладили Біма, і він не заперечував. Відносини одразу ж склалися добрі, а в атмосфері повного взаєморозуміння завжди недалеко й до сердечної дружби. Толик уголос прочитав написане на латунній табличці й вигукнув:
— Він — Бім! Сам живе у квартирі! Хлопці, він їсти хоче. Ану гайда по домівках і — сюди: тягніть хто що може.
Бім залишився з Толиком, а хлопчаки розбіглися.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий Бім Чорне вухо», після закриття браузера.