Читати книгу - "Жовте коло"

Та професор Харді теж уникнув відповіді на запитання Фака: «Не пригадую, щоб мені доводилось переглядати будь-які матеріали, що стосувались виготовлення фальшивих грошей і секретних документів Грюнзее. Всі ці матеріали були у розпорядженні доктора Кемпнера, і я нічим не можу Вам допомогти.

Щиро Ваш професор Харді».

Доктор Кемпнер на повторний запит відповів більш ніж стримано і дав зрозуміти, що далі не має наміру вести зайвого листування. Цього разу він адресував Фака до Чарльза О. Лайона, доцента Нью-Йоркського університету. Лайон був здивований листом Максиміліана і не приховував цього.

«Було б дивно, — писав він, — якби я міг бути для Вас корисним. Адже всім відомо, що я не займався Грюнзее і знаю про це лише з преси. До речі, я вважаю, що в цій справі не все так чисто, як дехто намагається висвітлити. Але, на жаль, нічим конкретним допомогти Вам не можу.

Чарльз О. Лайон».

Максиміліан шкодував, що поряд з ним немає Мірбаха. У Фака було таке відчуття, що він розпочав війну з тінями. І все-таки він був задоволений тим, що зробив, і тим, що зустріне Йоганна не з порожніми руками.

Коли нарешті приїхав Мірбах, Фак був дуже радий йому.

Йоганн уважно вислухав Максиміліанову розповідь про Шрота, комісара Клуте і Розенкранца. Він погодився, що існує якийсь зв'язок між появою Розенкранца в районі Грюнзее і вбивством Кемпки. Прочитавши відповіді американців, сказав:

— Коли я збирав матеріали, мені здавалось не раз, що я натикаюсь на мур. — І тут же додав: — А в книзі ці відповіді треба дати підряд і без будь-яких коментарів. Читач нині вірить лише фактам. У фактах він якось сам розбереться… Коли ми зможемо поїхати на Грюнзее?

— Готовий хоч завтра, — відповів Фак.

— Я привіз із собою розкладного гумового човна і два акваланги, — додав Мірбах.

— А я запасся харчами принаймні днів на два.

— Чудово. Отже, їдемо завтра вранці….

…Як і домовились, вони виїхали вдосвіта.

Вже дорогою вони знову згадали про лісника Шрота.

— У мене теж таке відчуття, — погодився Йоганн, — що Шрот зв'язаний з тими. Як він сказав: у кого довгий язик — у того коротке життя?

— Так, у кого довгий язик — у того коротке життя, — підтвердив Максиміліан.

— Я гадаю, що йти на озеро найкраще вночі, — запропонував Мірбах, подумавши.

— Як ти вважаєш, не треба нам сповіщати комісара Клуте в Бадль Креуце?

— Клуте ми, звичайно, повідомимо про все, і було б непогано прихопити його з собою. Він теж справив на мене досить приємне враження, коли я познайомився з ним.

На жаль, Клуте в Бадль Креуце не було: він виїхав за завданням.

Мірбах та Фак вирішили все-таки не відкладати і цієї ж ночі спуститися на дно озера.

У Бадль Креуце за кермо сів Мірбах, він добре знав дорогу до озера. Біля будинку Шрота він повернув праворуч і повів машину лугом. І хоча колія, яку свого часу проклали тут машини журналістів «Штерна», вже заросла свіжою травою, Йоганн впевнено вів автомобіль, покладаючись на свою зорову пам'ять. Коли вони проїжджали біля будинку Шрота, здоровенний сенбернар кинувся за машиною, загавкав, Фак у цей час стежив за будинком, але ні на подвір'ї, ні коло хліва нікого не було видно, штори на вікнах були опущені. Однак у Максиміліана склалося таке враження, що за ними хтось стежить.

Коли журналісти «Штерна» залишали Грюнзее, Мірбах, щоб позначити місце пошуків, прив'язав до жердини тягар на міцній капроновій нитці і кинув у воду. Довжину нитки розрахував так, що жердину, занурену під воду на глибину метра, було добре видно.

Хоча Мірбах запевняв, що швидко знайде залишену позначку, вони морочились години півтори, поки нарешті знайшли те саме місце. Жердину справді було добре видно: погода стояла тиха, поверхня озера виглядала гладенькою, а вода прозорою. Йоганн на цьому місці закріпив маленький буйок, покритий фарбою, що світилася.

Поки стемніє, вони вирішили приготувати гарячу вечерю. Витягли похідну газову плиту, відкрили консерви.

Після вечері Мірбах і Фак знову зійшли до озера. Сутеніло.

День був теплий, навіть жаркий, і ніч мала бути теплою.

Не гаючи часу, вони сіли в човен. Йоганн правив веслами.

Місяць не з'являвся, але було досить видно — місячне проміння пробивалося крізь ріденькі хмари. Над озером панувала тиша, і легкий хлюпіт води під веслами ще більше підкреслював її.

З настанням темряви обриси берега і гір навколо озера злилися. Справа ледве мрів берег. Ліс на ньому чорнів величезною плямою. Лише на самому верхів'ї гір можна було розрізнити корону дерев, що окреслювались зубчастою лінією.

Хвилин за п'ятнадцять вони помітили буйок, що світився.

— Ось він! — досить голосно вигукнув Фак.

Цей несподіваний вигук виказав ту нервову напругу, яка, очевидно, охоплювала його. Десь на березі пронизливим гортанним криком йому відповіла нічна птаха. Крик цей видався Факу чомусь не природним, не пташиним, хоча в пташиних голосах він зовсім не розумівся. Максиміліан зловив себе на думці, що вдень він, певно, і не звернув би ніякої уваги на цей крик, та ніч наповнювала світ своїми химерними звуками, що збуджували тривогу. Вода вже не була такою звабливою, як удень. Вона стала чорною і втаємниченою, ніби ховала в собі незриму небезпеку.

Йоганн зробив останній удар веслами і повернув човен до буйка.

Вони приладнали один одному балони з газовою сумішшю, прив'язались сталевими тросами шестиметрової довжини, вдягли ласти і маски, взяли з собою водонепроникні ліхтарики і спеціальні дощечки з хімічними олівцями, за допомогою яких могли «розмовляти» під водою.

Акваланги були перевірені. Це — глибоководні акваланги Кеслера.

Першим ковзнув під воду Мірбах, за ним — Фак. Тримаючись за