Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

річ, що його віршувальна практика, передовсім поезії, створені ще до конфлікту з єпископом (а втім, і поетична спадщина в цілому), дає, вважає Д. Чижевський, доволі чітке уявлення про характер і спрямованість гаданого «керівництва». Словами Ю. Шевельова, поетичні твори Сковороди це «свого роду ars poetica без теоретичної частини, поетика в самих ілюстраціях…»[101].

Свого часу деякі автори, які писали про Сковороду (І. Снєґірьов, Н. Петров, В. Ерн), висловлювали думку, що він був прибічником теорії віршування Трєдіяковського та Ломоносова*. Д. Чижевський спростовує це твердження, звертаючи увагу на те, що, по-перше, на час перебування Сковороди у Переяславі він попросту ще не міг бути ознайомлений з теоріями Трєдіяковського та Ломоносова, по-друге, у поетичній спадщині Сковороди «ми не знайдемо… н і я к о г о слідування теоріям Трєдіяковского та Ломоносова та не помітимо навіть наближення до них!»[102]

Віршування Сковороди (як у поетичній практиці, так і в оцінках ним поезії сучасників) вочевидь виявляє свою контроверсійну, типово перехідну природу. Норми шкільної латино-польської піїтики ще не відійшли в минуле, силабіка ще домінує, лишень в окремих випадках поступаючись тонізації, вимогам живого розвитку поетичних засобів. Нові тенденції вже заявляють про себе, але вони поки що доволі несміливо пробиваються крізь нашарування старих канонів.

* * *

…Поступивши до Києво-Могилянської академії 1734 року, Сковорода пов’язав з нею своє життя майже на два десятиліття.

Щоправда, доля неодноразово відривала його від академії, часом, як побачимо з подальшого, надовго. Проте щоразу Сковорода повертався до Києва й відновлював навчання. Тільки навесні 1753 року, відправившись, за рекомендацією митрополита Тимофія Щербацького, в село Ковраї, учителем до сина переяславського поміщика Степана Томари, він попрощався з академією назавжди, так і не закінчивши повного курсу. До кінця життя він вважав себе студентом. Деякі листи так і підписував: «студент Григорій Сковорода», не тільки підкреслюючи тим погляд на самого себе як на вічного учня («semper tiro»), але й віддаючи данину вдячної пам’яті своїй alma mater — академії.

Мандри

«Дивною людиною був Григорій Савич!» — це побіжно кинуте в оповіданні І. Срезнєвського «Майоре, майоре!»[103] зауваження доволі точно віддає поширену в тодішній опінії думку про «старчика». Так, саме диваком повинен був видаватися Сковорода більшості з довкілля: навіть тим, хто щиро симпатизував філософові, зрозуміти його до кінця було не до снаги.

Та й то сказати, хіба справді не диваком слід назвати того, хто, досягши чи не найвищого для свого часу ступеня освіченості, не вміє дати раду цьому інтелектуальному капіталові, розтринькує його то на «божественні пісні», то на філософські мудрування, які так і не побачили світу за його життя, то на довгі моралістичні листи до друзів? Хто, поживши при імператорському дворі, відвідавши кілька європейських країн, свій ідеал убачає в тихому житті на якій-небудь занедбаній пасіці, наодинці з улюбленими книжками і з самим собою. Хто без вагань офірує місцем, яке дає притулок і сякий-такий заробіток, аби лишень не відступитися від своїх поглядів на принципи версифікації; хто відмовляється від блискучої церковної кар’єри, аби не втратити найдорожче — волю. Хіба не є диваком той, чиї химерні думки, зухвалі слова, непередбачувані вчинки так разюче відмінні від загальноприйнятих, звичних, таких, як у людей?..

Ні, таки справді дивною людиною був Григорій Савич Сковорода…

Тут, щоправда, варто згадати ось про що. Дивною (по-російськи — «странной») людиною здавна називали «странника» — мандрівця, подорожанина, блукача, перекоти-поле — кожного, хто з тих або тих причин веде мандрівне життя. Чи то прочанин, який обирає собі довгий і нелегкий шлях до Києва, на Афон або й до самого Єрусалима; чи безпритульний бідак, що не має ні кола ні двора, каліка перехожий, який живе з милості й доброти людської; студент-недоук або бурлака-дяк, що заробляють на хліб своєю «вченістю», незрідка доволі убогою, а втім, часом і непересічною…

Таким диваком-мандрівцем був і Сковорода.

Почалося ще тоді, коли дванадцятирічного хлопчика батько відрядив з рідних Чорнух у далеке стародавнє місто на Дніпрі. Обставини цієї найпершої його подорожі приховані від нас завісою повного незнання. А от про подальші його мандри нам дещо відомо…

Петербурґ — Москва — Європа

В ніч на 25 листопада 1741 року в казармах Преображенського полку з’явилася цесарівна Єлізавєта. Гренадери зустріли її захоплено — в багатьох з них вона хрестила дітей, до того ж це була дочка Петра, з нею пов’язували надії на звільнення від чужоземних тимчасовців і двірських скоропадьків. Надівши андріївську бинду, цесарівна проголосила, що перебирає командування всіма гвардійськими полками. О 8-й годині ранку був готовий короткий маніфест про вступ на престол…

Григорія Сковороду, перед очима якого за його тоді ще недовге життя пройшло вже п’ять царів (Пьотр І, Єкатєріна І, Пьотр II, Анна Іоанівна, а тепер от Іоан Антонович) двірські пристрасті мало обходили. Він продовжував собі вчитися у Києво-Могилянській академії, у передостанньому, сьомому класі, класі філософії, вивчав давню грецьку, давню єврейську та німецьку мови в Симона Тодорського, справно відвідував лекції з філософії Михайла Козачинського. Життя, проте, склалося так, що події в Петербурзі 25 листопада несподіваним чином зламно вплинули на його долю.

У М. Ковалинського читаємо про це: «Тоді царювала імператриця Єлизавета, любителька музики і Малоросії. Обдарування Сковороди до музики і надзвичайно приємний голос були причиною вибору його до двору у співочу капелу, куди й був він посланий при вступі на престол імператриці» (II, 381).

Вже на початку грудня Сковорода разом з іншими півчими рушає до Петербурґа, а за кілька днів виходить царський указ про те, щоб «щойно привезеним з Малоросії півчим зробити мундир»