Читати книгу - "Атомний вогонь над океаном"

Вільсон відчув, як по його спині стікає щось холодне, наче йому накидали снігу за комір. Треба ж було, щоб подзвонив саме Еверет…

— Як там посувається робота з новим відкриттям у Мехіко-Занді? Я вже два тижні чекаю повідомлення.

Вільсон тим часом отямився і відкашлявся.

— Робота йде успішно, сер… Звичайно, сер, Брекдорп тримає мене в курсі справ.

— Отже, досліди буде закінчено в строк?

— Звичайно, містер Еверет. Перші попередні експерименти вже проведено, вони обіцяють успіх. І все-таки мені довелося поговорити з Брекдорпом трохи різкіше. У нього в Мехіко-Занді першокласні спеціалісти, дорогі люди…

— Витрати, Вільсон, не мають значення, — перебив його Еверет. — Ми чекаємо успіху! Витрати окупляться. — Еверет помовчав і сказав: — Я сам полечу в Мехіко-Занд.

Вільсон злякано відкинувся назад, наче Еверет зненацька став перед ним.

— Цього я вам не радив би, сер, — поквапливо сказав Вільсон. — В атомному місті таке становище… Ви ж знаєте, був вибух… У Мехіко-Занді завжди можливі нещасні випадки. Хто знає, чи не попадете ви там під небезпечну радіацію.

— Ви дуже піклуєтесь про мене.

Це іронічне зауваження свідчило, що Вільсон надто далеко зайшов: адже науковці і робітники живуть в атомному місті вже кілька років.

— І ви сердитесь на мене за таке піклування, сер? Це й справді було б безвідповідальністю, якби ви поїхали і наразилися на небезпеку. Полководцям нема чого робити в окопах на передовій, містер Еверет.

— Ну що ж, коли ви так думаєте, — сказав засміявшись президент. — Тільки-но Брекдорп доповість про нові успіхи, одразу ж повідомте мене. Якщо матиму час, то все-таки злітаю туди.

— Разом зі мною, прошу вас, сер. Я й справді це пробачив би собі… — його перервав неголосний тріск. То Еверет вимкнув апарат.

Вільсон відкинувся на спинку крісла і глянув у вікно. Надворі все ще падав сніг. Отже, президент ПЕК хоче відвідати атомне місто. Було б непогано, якби Брекдорп хоч трохи Посунувся далі з роботою. Але він тупцює на місці. Треба самому поїхати в Мехіко-Занд і поговорити з Брекдорпом. Оті вчені роблять з директора дурня.

Вільсон рвучко встав з крісла. Адже він уклав угоду з повітряними силами й флотом і повинен додержувати строки. Зрештою, мова йде і про його власні гроші. Доведеться таки поговорити з Брекдорпом, а можливо, і з Стефсоном. Той захопився дивною ідеєю: будувати атомні електростанції. Для цього ще знайдеться час. Спершу треба створити чисту бомбу. З цього погляду

Метіус кращий за Стефсона. Але він працює дуже повільно. А Кальман! Може, найкраще поговорити з Кальманом, це дуже честолюбна людина.

Вільсон підійшов до дзеркала, провів щіткою по блискучому, немов лакованому волоссю і підморгнув сам собі. Якщо пощастить виготовити чисту бомбу в Мехіко-Занді, йому забезпечена підтримка військового міністерства, і він зможе поступово, розумно маневруючи, зіпхнути Еверета… Старому вже пора звільнити крісло. Роздуми Вільсона перервав зумер. На цей раз дзвонила Елла Марлінгтон.

На вулицях все ще завивала віхола, але Вільсон весело насвистував мелодію найновішої модної пісеньки…

Коли автомобіль старого Кальмана зупинився в шерензі машин перед ворітьми атомного міста, Барн з цікавістю оглянувся довкола. Пасажири з віконець машин показували маленькі перепустки. В Джека Кальмана теж була перепустка: фото, прізвище, посада і номер.

Вартовий на воротах із стоїчною витримкою брав у кожного документ, проглядав його, віддавав назад і підносив руку до крислатого капелюха.

— Навіщо це, тату? Ти ж їздиш сюди вже багато років.

Кальман саме хотів пояснити, що це просто формальність, коли вартовий повільно підвів голову і спитав:

— Ваша перепустка, містер?

— Це мій син, — сказав професор, — їде до директора Брекдорпа. З сьогоднішнього дня він тут працює.

Велетень вартовий жестом руки звелів Барну вийти з машини і показав на маленький будиночок за спиною.

Що це означає? Барн глянув на батька — той знизав плечима. Точнісінько як учора ввечері. Барн хотів піти до Хріса Брауна, але мати його не пустила: «Тобі не можна нікуди виходити, — сказала вона. — Ти ще не зареєстрований. Тут кожен мусить спершу одержати номер. Немов у в'язниці…» Голос матері затремтів, а батько знизав плечима, як оце зараз.

Барн вийшов з машини. Батько швидко рушив з місця, наче боявся, що син щось скаже йому вслід: не годиться висловлювати особисті думки в присутності вартового.

Барн обернувся і побачив маленьку машину Біт Стефсон, яка саме під'їхала. Дівчина теж подала вартовому перепустку. Помітивши Барна, Біт осміхнулась і злегка кивнула головою.

Барн відповів на привітання. Раптом йому стало смішно. Звичайно, контроль потрібен. Інакше сюди зможе зайти хто завгодно. Коли він уже сидітиме в своїй лабораторії, ранкові церемонії його зовсім не цікавитимуть. Молодий учений глянув услід білій машині. Біт опустила руку, наче махнула нею. Барн мимоволі підняв руку і здивувався: Біт теж підняла руку. Отже, вона бачила його в дзеркальці. Ця маленька пригода розважила молодого вченого, йому довелося чекати хвилин десять у порожній кімнаті. До однієї стіни був прикріплений звичайний для цього міста світловий щит з індикатором променів. Поруч висіли вирізані з журналів малюнки, на яких були зображені голлівудські красуні.

Нового співробітника відвезли на електрокарі до головного корпусу. Обидва його супутники, одягнені, як і вартовий, у форму пісочного кольору, байдуже сиділи поруч і жували гумку. Один з них зайшов разом з Барном у ліфт і піднявся на восьмий поверх. Коридори, двері… І жодного вікна. Скрізь порожньо, все має суворий вигляд. Світильники сповнювали коридори примарним прозорим сяйвом. На дверях самі тільки номери, ні табличок, ні прізвищ. Незабаром і він стане номером.

Барна привели до молодої дівчини, йому дали заповнити анкету, потім запросили в сусідню кімнату. Тут ученого чекав чоловік у білому кітелі, який назвав своє прізвище. Барн почув його, але не розібрав, бо поглядом прикипів до крісла, що стояло посередині кімнати. Воно нагадало йому бачену колись фотографію електричного