Читати книгу - "Вільняк"

Наприкінці інкубаторію містилося мудроване пристосування з шестернями, важелями та передавальними тросами. Верески сорокушенят у клітях змоглися на силі. Матінка Дмиперо підскочила вгору, вчепилася за дебелий важіль, і той під вагою її тіла став поволі опускатися донизу. Вгорі засичало, — то одкидалися бочкові клапани, — і в харчову Руру ринула злива ще теплих зубощирячих тельбухів.

Увесь інкубаторій враз виповнився несамовитим шкряботом і писком — то, наскакуючи одне на одного, загонами гасав одурілий від жадібності молодняк: цівенята клацали зубами біля харчових рур і нетерпляче ждали, поводячи очима та хляпаючи куцими крильцями.

Матінка Дмиперо повернулася до корби, міцно вхопилася за ручку і різко крутнула її праворуч, після чого щось дзвінко клацнуло, і до рур посипалися тельбухи. Сорокушенята поприсідали під рурами, і очі їхні спалахнули залассям: м’ясо з труб вивергалося просто в горлянки і осідало в ненаситних шлунках.

Матінка Дмиперо пильно стежила за тим, як надимаються їхні черевця.

— Тим часом годі, — промовила вона врешті і крутнула колесо назад.

Потік тельбухів негайно урвався. Розбухлі сорокушенята простягалися горілиць долі й блаженно заплющували очі.

— Отак, мої любі, — прошепотіла Сестра Брудножовть. — Хай солодко вам спиться! Ростіть високі, дужі й люті.

Вона повернулася до Матінки Дмиперо.

— Скоро ми матимемо нову бойову зграю, і вона танцюватиме джигу на ворожих тельбухах! — Вона гордо звела голову. — А ще в нас будуть нові сестриці та розкішно оперена курникова матка!

Стара матір непевно похитала головою в очіпку:

— Сподіваюся, Сестро, твоїми вустами промовляє істина. Відколи в Нижньому місті згинули і Матінка Шматуйпазур, і всі Сестриці, наші зграї без ватажків — як тіло без голови. — Вона сумно кудкудакнула. — Утім, чи не занадто ми себе картаємо за те, що сталося, га, сестро?

Сестра Брудножовть сумно зітхнула. Очі її вже не мали колишнього блиску, пір’я бралося памороззю: вона чудово розуміла, що її жадоба дії та відвага були вже вчорашнім днем. Колись у розквіті сил Сестра Брудножовть була поважною птахою в середовищі Сестер-Сорокух, найпершою особою після курникової матки. Коли ж сорокухи перенеслися у Східний курник, вона аж рада була з того, що вже не має колишньої моці: легше буде звикнути до нового місця проживання.

А тепер усе перевернулося знов. Сестри-Сорокухи, серед них і Матінка Шматуйпазур, як один наклали головою в риштаках Нижнього міста, залишивши по собі збіговисько лукавих, ні до чого не придатних когутів-сорокушників. І тут, у Східному курнику, не залишилося нікого, окрім розпорошеної зграйки матірок-несучок та жменьки таких, як вона, шляхетних підстаркуватих сестер. Саме на їхні плечі й ліг тягар відповідальності за чималі яєчні кладки, з яких на світ мали з’явитися нові бойові зграї, шляхетні сестри і сама курникова матка.

Ту ніч, коли лютувала буря, вони дбайливо пильнували величезних кубел, підкладаючи в них солому та пух чи прибираючи їх звідти: не можна було давати коливатися температурі яєць. Вони різали та білували зубощирів, запорожнювали їхніми тельбухами харчові баки. А коли наспіла пора масового Вилуплювання, усі присутні сорокухи, вірні давній традиції, запищали на всі голоси, вітаючи новонароджених:

Прийшовши на світ, вилупки за лічені години втрачали свій м’якенький пух, а втретє попоївши, вбивалися в колодочки. Від оперення сорокушенят аж рябіло в очах. Яких тільки мастей тут не було: від бежевого в сіру смужку до сірого в бежеву цятку, від ярих відтінків червоного та помаранчевого до насиченого фіолету і блакиту! Оте їхнє оперення всіма своїми барвами неначе звістувало будущину, накреслену всьому сорокушачому родові: формування нових бойових загонів, з’ява нових Високих Сестер… майбутня зграя сумирно посопувала, набираючи ваги і ростучи, а Сестра Брудножовть дивилася на крихіток і, пригадуючи останні слова Матері Дмиперо, усвідомлювала, що знов їй доведеться ухвалювати постанови та брати на себе відповідальність.

— Ах, сестро, — повагом відповіла Сестра Брудножовть. — Оцього я й боялася найбільше. Адже ми, сорокухи — вештанці, не прив’язані до одного місця. Коли таке було, щоб жінкоптиці десь узяли й осіли!

— А Східний курник… — спробувала заперечити матінка Дмиперо.

— Східний курник — кричуща наруга над природою, — урвала Сестра Брудножовть. — Ніколи не зоставатися сорокушачому гнізду на одному місці. — Вона помовчала. — Ні, я згодна, що почасти воно себе виправдало — коли ми прибрали до рук Велику дорогу Багнищем. А зараз, коли дороги більше немає і Нижнього міста теж, нащо нам здалася наша осада?

Матінка Дмиперо з подиву аж дзьоба роззявила.

— Авжеж, сестро, — вела далі худюща високопоставлена сорокуха. — Певна річ, мої слова для тебе як грім серед ясного неба, але таки вже час розпрощатися зі Східним курником. Тут ми розледачіли, зманіжились і обросли салом. Збираймо всі свої пожитки, сідлаймо зубощирів і гайда назад — на верховіття. Знову візьмемося за работоргівлю — зрештою, хіба не вона зробила нас тими, ким ми є, не вона дала нам квітувати сотні років. — Вона махнула на сонних сорокушенят. — А завдяки цим крихіткам, сестро, ми хутко знову заживемо в теплі та добрі і житимемо так ще не одне сторіччя.

Сива матірка пощулилася і тільки щільніше вгорнулася в шаль.

— Работоргівля, кажеш, — озвалася вона. — Тепер це не такий легкий хліб, як перше. Не ті вже часи, шляхетна сестро. Люд у Темнолісі вже не дасть наплювати собі в кашу. Самі лиш Гоблінівські сельбища чого варті, а у спілці з Ливарними галявинами вони дужі й поготів. А Вільні галявини… Чи війна, чи мир, вони завжди роблять усе в супрязі, це тобі не ті часи, коли всі сельбища були порізнені й не чинили жодного опору. Не пропонуєш же