Читати книгу - "Вільняк"

У самому племінному курені, на високому помості, розташувався Жмутковолос Сокироноша, заступник клану гоблінів-патлаїв і водночас ватаг Гоблінівських сельбищ. Хизуючись накидкою із сорокушачого пір’я, сизоокий Сокироноша гордовито сидів на дерев’яному троні, поставленому на купі черепів колишньої племінної старшини. На платформі перед ним, покірливо посхилявши голови, стояли ватаги чотирьох інших племен.

Першим поглянути на Сокироношу зважився Гнилокір Тихобій — ватажок ікластих гоблінів із парою блискучих ікол та холодними жовтими очима. Він очолював одне з найчисленніших племен і, хоч тонкі губи Гнилокорові кривилися в усміхові, виглядав доволі зухвало.

Біля нього стояла Літуґґ, провідниця молотоголових гоблінів і онучка Ватага Титуґґа, старого найманця з Нижнього міста. Попри молодий вік, їй не бракувало бойових шрамів; утім, важко було уявити, щоб верховода найвойовничішого гоблінівського племені виглядала інакше.

Біля Літуґґ горбився старий Буркун Сивий, ватаг капловухів, старезний, але ж і мудрий нівроку. З усіх гоблінів капловухи були чи не наймиролюбніше плем’я, але водночас і найчисленніше, тож усі сходилися на тому, що з Буркуном таки краще рахуватися.

Те саме можна було сказати і про Паніматку Медопий Другу, верховоду симбіотиків, що постачали племенам усяку всячину — від бражного меду і росяного молока до мотуззя з кучерявого дерева та сон-деревного коріння. Мляво перекочуючись, заколихалися її підборіддя, коли вона підвела голову і вкняпилась у Жмутковолоса, почуваючись анітрохи не нижчою за нього.

Жмутковолос Сокироноша махнув волохатою рукою. Він був ватаг довгочубих гоблінів і найвищий верховода всіх племен, тож його слово було законом. Він розумів, що без підтримки інших племен Гоблінівські сельбища просто б розпалися, знову перетворившись на збіговисько кочових войовничих племен, як у давнину. А ніхто цього не хотів.

— Звісно, я все розумію, — сказав Жмутковолос, коли натовп навколо куреня збився щільніше, намагаючись не пропустити жодного слова з його вуст. — Вам, капловухам, дорого обійшлося постачання робочої сили для Ливарних галявин. Але не забувайте, що ми ще маємо платити за списи, плуги, кухонне начиння, за те все, без чого немислиме життя.

— Одне твоє слово, і загони моїх молотоголовців спустошать Ливарні галявини, — сказала Літуґґ і ляснула кощавими пальцями.

Жмутковолос заперечно похитав головою.

— Літуґґ, Літуґґ. Ну, скільки тобі казати? Немає сенсу застосовувати силу проти Ливарних галявин. Емуель Шумограй та Ливарні королі радше сконають, аніж відкриють таємниці своїх кузень і цехів. І що тоді на нас чекає? Ми швидше луснемо, аніж дамо раду їхній клятій машинерії. Ні, якщо ми хочемо жити й квітувати, краще таки сплачувати Ливарним галявинам їхню данину…

Повівав вітерець, і під кроквами величезної солом’яної стріхи, почеплені там, неначе вітряні дзвоники, торохтіли кістяки давно померлих ватагів.

— Але чому ми маємо відробляти за всіх? — невдоволено буркнув Буркун Сивий і звів під стелю вицвілі очі.

— Бо вас багато, — шпигнув Гнилокір Тихобій.

— Ще не вродився той молотоголовець чи плескатоголовець, який служитиме грубником при ливарнях! — хижо прогарчала Літуґґ. — Ми вояки!..

Навколо Довбні та Вайла схвально загаласували молотоголовці з плескатоголовцями, загрюкали замашними кийками та списами.

— Але ж не може так тривати вічно! — пролунав товстий, з переливами, голос Паніматки Медопий, і галас ущух.

— І не триватиме! — ревнув Жмутковолос, зриваючись на ноги і широко розводячи руки під пір’ястою накидкою, від чого став схожим на великого дряпіжного птаха. — Бо коли ми нападемо на Вільні галявини і запануємо над ними, то вже навіки відпаде потреба слати гоблінів на роботу в ливарні. Їхнє місце там посядуть невільники.

Довбня з Вайлом вражено перезирнулися. Натовп вибухнув галасом, хтось заспівав:

— Невольничі галявини! Невольничі галявини! Невольничі галявини!

— Кращої нагоди для такої баталії, для битви всього нашого життя, годі й бажати! — заглушив лемент юрми голос верховоди Літуґґ. — З Сорокухами покінчено — раз і назавжди! Нижнє місто зрівняно з землею! Нас підтримають спільники з Ливарних галявин, і вкупі ми вдаримо на Вільні галявини, захопивши їх зненацька, і вчинимо різанину, якої ще не бачив Світокрай. Хто опреться натискові Гоблінівських сельбищ?..

Довбня знизав плечима. Вайло похнюпив очі. Надто добре вони розуміли, що то не вільняки посилали їхніх братів на Ливарні галявини на певну смерть від надсильної праці; за тим стояли Жмутковолос Сокироноша та ватаги інших племен.

— Ніхто не опреться нам! — репетувала войовнича Літуґґ, і куренем стрясало могутнє ревище.

Довбні та Вайлу ставало чимраз незатишніше поміж спотворених озлістю пик та лютих вересків. Гаразд, а що поганого в рільництві? Ось що хотілося їм нині знати! Як не крути, а попоїсти всі люблять. Так ні ж бо, сусідів їхніх медом не годуй — дай повоювати! Війна — ось що їх цікавило!

Під повівами теплого вечірнього повітря яскраво спалахували та погойдувалися смолоскипи. Небавом збори стали танути: присутні розходилися по домівках.

— Перемога буде за нами! — линув їм навздогін рев Жмутковолоса Сокироноші. — Хай живуть Невольничі Галявини!

— Ви тільки погляньте на цих крихіток! Які ненажери! — шепотіла дебела Матінка Дмиперо своїй другині — цибатій літній Сестрі Брудножовті. Вони йшли центральним переходом неосяжного інкубаторію, оглядаючи один по одному відділки з сорокушенятами.

Хоч би де вони з’явилися, всюди сорокушачий молодняк дерся до заґратованих дверей, пнучи шиї до двох сорокух, і з голосним цівканням вимагав їжі. Подумати тільки, щойно два дні, як з’явилися на світ, а вже заввишки мало не по груди дорослій сорокусі!

— Що ненажери, любонько, то ненажери, — відповіла їй Сестра Брудножовть, потішено киваючи головою. Очі її прищулились і холодно зблиснули. — Ну,