Читати книгу - "Айхо, або Подорож до початку"

— Тримайся, я зараз! — крикнув здоровань.

Незважаючи на кремезну статуру, Окаван легко видряпався наверх:

— Міцно вчепись обома руками за канат і постарайся розгойдати. Коли наблизишся, хапайся за мій одяг, а я переріжу мотузки і впіймаю тебе. Не бійся, Айхо!

Я і не боявся. Після всього, що трапилось, я не злякався б навіть, якби зірвався у прірву. Тоді я не знав, чого хочу насправді: кинутись у небезпечну Ратоку чи продовжувати жити.

Переживши весь біль втрати, який часто здається нестерпним, нам завжди дається шанс знову бути щасливими, не зважаючи ні на що! Втрачаючи близьку людину сьогодні, завтра отримуємо можливість зустріти іншу, яка, звичайно, не замінить, але заповнить пустоту, що утворилася в серці, і знову поверне радість і здатність любити. Та всьому свій час. Час потрібен, щоб гоїлись рани, щоб знову почати прагнути щастя, а не варитись в мороці минулого. Але тоді я ще цього не знав. Я вперше переживав втрату і, здавалося, що ніколи не позбудусь клейкого болю і панічного страху жити без рідних, без яких не уявляв існування. Я боявся і не хотів змиритися з думкою, що діда вже немає, немає малого радика. Що я робитиму завтра, коли прокинуся, знаючи, що ніхто не чекає, що в Шанталії, куди я так рвався, не зустріне дід. І що ми взагалі більше ніколи не зустрінемось. Я залишився сам на сам із життям, з яким не знав, що робити. А похмурі думки, як чорні каркари, витали навколо і ні на мить не давали спокою. Я ще не знав, що з часом біль стихає, що обриси рідних стираються з пам’яті, та назавжди залишаються в серці, а на зміну їм приходять нові, нові люди, нові переживання, нові події, нове щастя. Але тоді я навіть не мав часу, щоб оплакати тих, кого любив…

Я мав би радіти, що безсердечні, жорстокі і підступні пірати покарані. Що нарешті опинився серед таких же колишніх невільників. Можу розраховувати на допомогу. Але, виявляється, хороші люди трапляються і серед піратів, а жорстокі і підступні — серед звичайних людей.

Те, що відбувалося на кораблі, важко назвати справедливістю, що перемогла. Скайр вважав себе за головного, скаженів і лютував при найменшій згадці про піратів. Безмірна зневага бороданя проявлялася не лише до полонених, а й до союзників. Я дивувався, чому чоловіки так легко визнали сумнівне верховенство Скайра.

— Краще згинь з очей, — шипів, як змія, самопроголошений ватажок, навіть не приховуючи люту ненависть.

Хоч як хотілося відгаркнутись, я мовчав, бо переймало зовсім інше. Що чекає Ракун-Саро та екіпаж? Декілька разів я намагався прорватись до капітана, щоб спробувати допомогти, але кожного разу прибічники Скайра викидали геть.

— Окаване! — перехопив я здорованя, — Як же так?! Ви порушили домовленість, ув’язнили екіпаж!

Окаван не дав договорити:

— Айхо, ти зробив все, що зміг. Та повір, ми не мали іншого вибору. Якби не полонили усіх піратів, то не отримали б свободу. Це ж розбійники!

— Але ми ж домовились! — у розпачі випалив я. — Капітан — справедлива людина!

— Пірат — справедлива людина?! Не сміши, Айхо. Якби все залежало від тебе, я б повірив. Та ніхто не знає, як вчинили б розбійники після спільної перемоги. Але те, що витворяє Скайр, і мені не до вподоби.

— Якщо не подобається, чому мовчиш? Ти ж один із переможців?

— Тому, що нічого не зміниться. Скайр чинитиме так, як захоче, бо має підтримку більшості. Моє слово нічого не важить.

— Але чому?! Ти ж боровся за спільну свободу! Я хоч спробував щось змінити! Окаване, ти сильний і благородний! Як можеш мовчати, коли бачиш несправедливість?

— Айхо, Айхо, в юності я теж був запальним і відчайдушним. Але у кожного своя правда.

Вражений відповіддю, я замовк. Розчарований розмовою, втомлено розшукав поглядом Ракун-Саро. Капітан виглядав кепсько, схоже, поранення серйозне.

— Що Скайр збирається робити з полоненими? Серед них же є поранені, — спитав Окавана.

— Не знаю, що прийде на думку скаженому. Та чув, хоче повісити піратів.

— Повісити?! — ледве не захлинувшись обуренням, я здивовано обернувся на шум.

З трюмів нарешті підіймалися жінки. Боязко переступаючи через мертвих, недавні полонянки тулили до грудей дітей, з недовірою зиркали довкола, наче не вірили, що вільні. Звиклі до темряви очі мружились і з надією вдивлялися в синяву неба.

Останньою на палубу піднялася мати сміливця, якому вдалося втекти з корабля. Жінка відрізнялася від решти не тільки дивним зеленкуватим кольором шкіри, але й манерами, сповненими благородства. Сумна, але горда, красуня сміливо дивилася на все, що відбувалося довкола. Певне, знайшовши воду у бочках, жінка встигла вмити обличчя та причепурити надзвичайно довге і темне, як води Ратоки, волосся. Незнайомка виявилась дуже молодою, навіть юною. Її незвичайна краса вражала настільки, що неможливо відвести погляду.

— Ти — живий! — радісно вигукнула незнайомка, ніжно обійнявши. — Я боялась, що тебе спіткала сумна доля брата.

Я і без того спантеличений, здивувався ще більше:

— То сміливець, що втік від піратів, — твій брат?!

Тепер черга дивуватися прийшла до дівчини. Я ж забув, що бідолашна нічого не знає про втечу.

— Ти говориш про Зуфара? Про хлопчину,