Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"

каже, що я ще замала для цієї книжки. Але тут я з нею не погоджуюся. Я навчилася читати, коли мені ще й п’яти не було. З того часу перечитала у шкільній бібліотеці геть усі книжечки, розраховані, як каже мама, на мій вік. І якщо мені все зрозуміло про Тома Сойєра (а що ж там може бути незрозумілого?), то навіщо чекати ще цілий рік, поки підросту? Мені здається, що насправді мама пишається, що я в неї така читака.
Пазл другий Прошак

І саме в ту мить, коли перелякані Том і Гек принишкли за кущем на цвинтарі, а індіанець Джо біля розкопаної могили містера Вільямса замахнувся ножем на лікаря Робінсона, почувся підозрілий скрадливий стукіт. Я захолола від страху. Може, це містер Вільямс не витримав такої наруги і стукає об віко труни? У мене дуже багата уява, тому я іноді бачу і чую те, про що читаю, і не можу відрізнити прочитане від реальності. Мабуть, і тепер так. Але стукіт повторюється — дуже обережний, невпевнений, якийсь шурхотливо-шарудливий. Хтось ніби шкрябає в шибку. Дивлюся у вікно — надворі стоїть високий чоловік із брезентовим каптуром на голові. Відлога зовсім намокла, із зеленкуватої стала чорною, дощові струмені стікають із неї, біжать зарослим чорною щетиною обличчям, скапують із кінчика носа. Чоловік уже вимогливо барабанить у заплакане скло блідими пальцями.

Хто це? Що хоче? Мені страшно. Мені так страшно, що я стрімголов вискакую з ліжка, біжу в сіни і зачиняю двері зсередини на засув, аби той чоловік не міг зайти. А тоді вимикаю лампу, ховаюся під ковдру, накриваюся з головою і подумки благаю маму хутчіше повернутися. Ну будь ласка, мамусю! Будь ласочка, йди вже додому!

Скільки я так протремтіла під ковдрою? Кілька хвилин? Годину? Дві? Висунула носа тільки тоді, коли за вікном почулися приглушені дощовою хляпавкою голоси, чавкання мокрої землі під чиїмись ногами, вимогливий стукіт у двері і здивований мамин голос:

— Ірис, чого це ти зачинилася?

Кидаюся до сіней, відтягаю засув, відчиняю двері і знову ховаюся під ковдру. Коли мама роздягнеться, тоді й розкажу їй про страшного чоловіка, який хотів пробратися до нашої хати.

— Як наше горлечко? — питає мама з порога. — А я тобі меду принесла. Липового. Тітка Оляна, прибиральниця наша, тобі передала. Як почула, що ти не прийшла до школи, бо прихворіла, відразу побігла додому за медом.

Мама скидає дощовик, роззувається. І тільки тепер я помічаю за нею чоловіка. Того самого! Що ж, він так і стояв біля дверей, поки мама не прийшла? Навіщо вона його впустила?

— Проходьте, — каже мама до чоловіка, який стовбичить на порозі. — Вам треба перевдягнутися і попити гарячого. Це ж немислимо — так змокнути. За ніч усе підсохне і підете собі далі. Добрий господар у таку негоду і собаку надвір не випустить, а щоб людину випровадити… Ні-ні, навіть не думайте — я вас не відпущу.

Чоловік роззувається. З його кирзових чобіт на підлогу натікають дві брудні калюжки. Чоловік хутенько витирає їх онучею, вийнятою з чобота. Вона, мабуть, також промокла наскрізь, бо воду повністю не вбирає — тільки розмазує калюжки по підлозі.

Кирзаки залишаються біля вхідних дверей, а бородатий незнайомець іде босими ногами до другої кімнати. Біля порога зупиняється, уважно розглядає мене. Здається, хоче підійти, але вагається. Може, боїться ще більше злякати? А може, хоче попередити, щоб я не казала мамі, скільки він стояв біля дверей до її приходу? Хтозна, що там у нього на умі. Пірнаю під ковдру і накриваюся з головою. Мама щось шукає в шафі. Татові штани та сорочку, здогадуюся. Авжеж. А в що ж іще цей мокрий волоцюга може перевдягнутися?

Злюся на маму. Страшенно злюся. Чому вона дає цьому небритому незнайомому чоловікові одяг мого тата? Чому? Як вона сміє? Тільки подумати: сорочка і штани мого татка — на якомусь брудному неголеному волоцюзі…

Мама заходить до кімнати, присідає поряд, цілує мене в палаючу від гніву щоку.

— Це прошак, доню.

— Ти дала йому татків одяг?!

— Ти ж бачила — він мокрий як хлющ і дуже змерз. Мусить же людина в щось перевдягнутися.

— Але не в одяг мого тата!

— З одягом нічого не станеться. Ми його потім поперемо, попрасуємо — буде як новенький.

— Мій тато ніколи б не став прошаком! Ніколи! Він не такий!

— Твій тато — ні. Але прошаки теж люди і не від добра ними стають. — Мама цілує мене в голову і зітхає. — Спи, Ірис!

Прошаки нерідко навідуються до нашого села. Ходять і поодинці, і гуртами, переважно жіночими. Бабуся Ганна розповідала, що після війни їх було дуже багато — приходили зі сходу і просили хоча б кілька бульбин, бо дуже голодували. Наші люди ділилися з ними, хто чим міг. Дехто з тих прибульців так і залишився жити в нас. Звідки йдуть теперішні — невідомо. Але ці вже бульби не хочуть — просять сала, яєць, одягу чи грошей. Мама ніколи не відмовляє — хоч щось та й дасть. Каже, що відмовляти не можна. Але мені віднедавна суворо заборонено навіть розмовляти з незнайомцями. А все після того, як я мало не віддала їм усі наші запаси.

Прийшли до