Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

Шизо-Жорику не потрібні були долари. Він задовольнився двома порожніми пляшками з-під «Столичної», залишеної кимось з пасажирів, перекинув кожну до рота, задоволено прицмокуючи язиком — кілька крапель стекло йому в горлянку. Мабуть, відчувши на собі погляд, він озирнувся і простягнув «сторожеві» пляшку, запрошуючи його спробувати.

— Забирайся до дідька, дебіл!

Шизо-Жорик ображено знизав плечима і попрямував до найближчої урни. «Сторож», сама пильність, вийшов за ним і розчаровано відвернувся. Звісно, він чекав, що Шизо-Жорик скине своє пальто і заходиться натоптувати підкладку доларами.

Єдиною, кого він проігнорував, виявилася Милка. Вона була в шкільній формі з білим фартушком, величезні білі банти у волоссі стирчали, як молоді качани капусти. Виявилося, шкільна форма грає дуже важливу роль у цьому житті.

«Сторож» байдуже копирсав сірником у зубах. Милка склала гроші в портфель, зачинила дверцята відділення і спокійно пройшла повз нього. У неї залізні нерви. Я за ці п’ять хвилин мало не посивів. І хоч і стискав приготований для «сторожа» замотаний в газету добрячий шматок арматури, навряд чи нам вдалося б втекти з грошима, запідозри він щось.

Цей бовдур на неї навіть не глянув. Він якраз викопирсав із зубів шматочок вчорашнього біфштексу і роздумував: викинути його чи знову відправити до рота. Я не став додивлятися, який він зробив вибір. Коли його дружки дізнаються, що гроші зникли, він сам піде на біфштекс.

Згорток з грошима ми сховали у Милки в шафі. Все виявилося надзвичайно просто, але, може, саме тому мене весь час переслідує передчуття якоїсь неминучої біди.

12.09.75 р.

Нарешті мені вдалося взяти на тиждень відмінного фотоапарата — справжню цейсівську фоторушницю. Об’єктив у нього, як приціл гаубиці.

У мене вже досить багато фотознімків Аліси — я кілька разів знімав її здалеку. І тепер моя кімната нагадує невеликий музей. Не вистачає лише кількох знімків крупним планом.

Цього разу вона прийшла додому близько четвертої. Пройшла на кухню, поставила на плиту чайника і, поки він закипав, читала книгу. Потім взяла чашку і вийшла на балкон. Я клацнув затвором. Вона допила чай, повернулася до кімнати, поставила чашку і почала стягувати через голову сукню. Від несподіванки я випустив фотоапарат з рук і тільки якимось запаморочливим рухом встиг його схопити, трохи не вивихнувши руку, коли він уже падав додолу. Коли мені вдалося нарешті відновити рівновагу, вона вже запнула штори. Який кадр загублено! Ну гаразд, один знімок у мене вже є, і цілий тиждень попереду.

13.09.75 р.

З Милкою в мене розрив, мабуть, назавжди. Вона застала мене у себе вдома з фотоапаратом і біноклем. І все зрозуміла. Пересіла за іншу парту. Бінокля забрала, але тайника під підлогою не знайшла. Вона думає, що бінокль я приносив з собою, це мене більш-менш влаштовує. Тому що під підлогою я зберігаю дещо набагато дорожче — цей зошит.

15.09.75р.

Я раптом зрозумів, що відбувається щось неприємне для мене. Буцефал прийшов на роботу в джинсах «Райфл». І справа, звісно, не в джинсах, а в тому, про що шепочеться увесь клас. Я діждався, поки у другої зміни закінчаться уроки і виявилося, що Буцефал після уроків на ганку очікував Алісу. Вона взяла його під руку, і вони разом пішли в кафе «Чайка», що в Приморському парку. Я в парк не пішов. Стояв біля входу поряд зі стелою з текстом ленінського декрету «Про використання Криму для лікування трудящих» і думав, що мені далі робити. Нічого путящого не йшло в голову. Хіба що підійти до міліціонера, що мов кам’яний ідол стовбичить навпроти, біля водолікарні, і сказати, що Буцефал, проходячи мимо, плюнув у стелу? Мені всього шістнадцять, але іноді у мене поболює серце. Того вечора воно боліло досить сильно.

Я допізна блукав містом. Місто засинало. Вийшов на набережну. Море було абсолютно спокійним. Водяна поверхня нагадувала величезне дзеркало. Так буває дуже рідко. Мимо промчав катер з пінним шлейфом за кормою, і хвилі від нього почали бити в бетон. З катера долинали голоси і жіночий сміх. На рейді розверталася одеська «Комета», а ще далі, на горизонті, виднівся довгий потворний силует танкера.

Поряд стояла телефонна будка. Я стрельнув у якоїсь парочки дві копійки і набрав номер.

— Привіт, — сказав, затиснувши двома пальцями носа. Звук був таким, наче я говорив з металевої бочки.

— При…віт, — Буцефалів голос видався мені сонним. Мабуть, він проводжає Алісу додому, дивиться «На добраніч, діти!» і зразу лягає спати. — А хто це?

— Діоген, бочку щойно викинуло на берег. Це тобі не потрібно, — я вирішив, що спробую йому пояснити. — Розумієш, Аліса — це не для тебе. Я не допущу, щоб вона все життя слухала байки про твій поганий матеріалізм.