Читати книгу - "Привид безрукого ката"

в мене єдиними друзями. Ганна Петрівна дуже добре до мене ставилась, але ніколи не жаліла. Тільки підбадьорювала, казала, що я стану її гордістю. Після закінчення школи я підтримував з нею зв'язки. Заходив сюди нечасто, але регулярно. Два-три рази на рік. В основному, на Великдень, літом та обов'язково 22 грудня, на Ганни. Позаминулого року, весною, вона зателефонувала і попросила прийти з паспортом. Я примчав зразу ж, думав, їй потрібна допомога. В хаті був нотаріус. З готовим документами. Він звірив оригінал мого паспорта з копіями, які в нього були, і зі мною, поставив печатку і пішов. Я не відпирався, тільки дякував. Хотів зробити старенькій приємне, бо було зрозуміло, що рішення вона прийняла давно... Наступного дня я перебрався сюди...

— А де ви жили до того? — запитала Марі.

— У студентському гуртожитку. Так дешевше й веселіше.

— А що — в Ганни Петрівни не було родичів? — поцікавилася лікарка і в той момент стала схожа на рудого слідчого.

— Ми ніколи тему її родичів не зачіпали. Але сусідка розповідала, що Ганна Петрівна приїжджа. Молодою прибула звідкись вчитися до Львова, тут і зосталась. Цю квартиру теж успадкувала від чужої професорки. Якась безродинна хата. Ганна Петрівна постійно повторювала, що я мушу їй подарувати внуків, бо інакше гріш ціна їй, мені і всім нашим поколінням, — колишнім і прийдешнім. Я не встиг. Вона померла 21 грудня 2011 року, перед своїми іменинами. Рівно через рік з вікна вивалився я... Ви все знаєте, чого буду повторюватись? Цілу ніч розказував. А мучить мене найбільше те, що вона дійсно перед смертю благала мене відкрити тайник 21 грудня опівночі. Я забув. А випав з вікна декілька хвилин після дванадцятої. І нічого не пам'ятаю. І ще ця лялька. Не думаю, що пані Стефа вигадала про ляльку. Хоча... можна перевірити в слідчого — він напевне все зафіксував.

— Де тайник? — запитала Марі, наче щось пригадала.

— У кімнаті. Пішли, — вони ввійшли в кімнату. Лев увімкнув світло. — Ось, — махнув рукою на стіну, де самотньо висіла сіра, сумна, в дешевій рамці картина.

Марі підійшла до полотна, розглядала. Дощова, втомлена львівська осінь. Площа Ринок. Облізлі будинки. Поодинокі згорблені і злякані перехожі. Виділяється чоловік у чорному, страшний і сумний. І таке відчуття, що йому чогось бракує. Однозначно, кудись спішить. Внизу маленькими літерами написано «Мало добра». Все.

— Дійсно, мало добра. Як такий страх можна тримати в хаті? — аж затрусилася лікарка. — Вас ця картина не гнітить? — запитала Лева, який стояв поруч, готовий зняти полотно, щоб показати господинин сховок.

— Якщо чесно, я ніколи на неї не звертав уваги. Зараз уперше. І погоджуюсь — вона неприємна.

— А знаєте, кого у середньовічному Львові називали «паном Малодобрим»? — раптом запитала жінка.

Левові очі застигли на чоловікові з картини.

— Ката, — відповів. Руки тремтіли. Безрукий обережно зняв картину. Відчинив дверці сховку. — Ось, — сказав. — Так і було. Порожньо.

Кава вже не бадьорила. Помаленьку підкрадалася втома. Ранок давно повиганяв з хати людей, щоб мчали на роботу за куснем хліба. Марі глянула на годинник.

— Зароблю сьогодні від головного за запізнення, — усміхнулася, ніби виправдовуючись. — Показуйте свої листи — і я біжу на роботу...

Лева наче підмінили. Він став якимось загальмованим, малорухливим. Повисував усі шухляди, поперекидав у них всі папери. Шукав, аж спітнів. А листи лежали в серванті, один біля одного. Побачив їх Лев випадково. Зовсім не пам'ятав, як їх туди поклав.

Марі сиділа за столом. Більше не підганяла Лева. Бачила, що він хвилюється.

Безрукий взяв листи, всівся на ліжку і почав перечитувати. Марі не помічав. Час від часу його брали дрижаки, від того й у Марі мурашки бігали по шкірі. Нарешті він підніс голову і палаючими очима глянув на лікарку. В цю мить він нагадував чоловіка з картини.

— Я без поняття, — розгублено мовив Лев і почав читати вголос. Коли прочитав, підійшов до смітника, вийняв клубок зіжмаканого паперу, розгладив його рукою і прочитав договір.

— Можна глянути? — запитала Марі. Вона теж була сама не своя. Здоровий глузд боровся з божевіллям, і вона не мала впевненості, що в здорового глузду не було сумнівів.

— Прошу, — Безрукий встав і передав лікарці листи з договором.

Вона дивилася то на листи, то на Лева, і на неї напав такий страх, якого ніколи в житті не переживала. У неї було відчуття, що хтось невидимий регоче з неї. Реготом безвиході. Марі тримала в руках чисті аркуші паперу.

— Ну що? — запитав Лев. — Вражає?

— Вражає, — відповіла лікарка.

Як потрапила Марі Шмідт на роботу, вона не пам'ятала. На роботі втратила свідомість. Коли прийшла до тями, згадала, що в дверях під'їзду Безрукого зіштовхнулась з рудим слідчим. І знала, що, всупереч здоровому глузду, вона повинна звернутися за допомогою до Чаруни Синезорої. Але спочатку треба добряче відіспатися, а для цього вона взяла собі дуже ефективне снодійне.

12

Лев сидів на тротуарі, пробував розгадати, хто така насправді Марі Шмідт, і не міг. Лікарка неохоче розповідала про себе, а з того, що сказала, пахло штучно придуманою історією. Бо хто нормальний просто так через низку років перебування в