Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Нехай. Навіть, якщо візьме скарби, йому ж повертатися доведеться. А тут ми, — заспокоїв Чет.

Вони не бачили стовп чорного диму, що піднявся з хутора у них за спиною. Їхали ще з півгодини. Ліс, тиша, спокій. Коли зненацька з гілок дерев, що росли по обидва боки дороги, впала на них велика сітка. А за нею посипалися з дерев якісь люди, що повалили подорожніх на землю. Чет встигнув вистрелити тричі, Міра — один раз. Кілька нападників були вбиті, але інші вже в’язали Чета й Міру, кинули на ноші і лісовими стежками понесли на той хутір, який вони щойно проїхали. Там їх чекав старий, з яким вони розмовляли. Тільки тоді він був у звичайній свитці та брудних штанях, а зараз у золотих одежах і з майже короною на голові. В руках тримав довгий посох з золотим набалдашником.

Чета й Міру піднесли старому до ніг.

— Вони вбили трьох наших! Жінка теж стріляла! — загомоніли збуджені смертю товаришів нападники, на вигляд звичайні селяни, тільки у кожного за поясом по револьверу та ножу. Старий різко підняв руку, і всі вмить замовкли. Почав жадібно розглядати Міру, порівнюючи її зі шматком застиглого воску у срібному тазі. Міра здивовано спостерігала за всіма цими маніпуляціями.

— Це вона! Велика жертва знайдена! — урочисто промовив старий, і натовпом людей пішов задоволений гомін. — У підвал її, на відгодівлю.

— А куди його? — показали на Чета. — Він вбив наших!

— Його на маленьку жертву наступного тижня, — наказав старий.

Чета й Міру підхопили і занесли до хати. Під нею знаходився великий підвал. Полонених знесли туди і залишили в залізних клітках. Більш того, прикували кайданами до дерев’яних столів. Нападники пішли, темрява. Чет та Міра спробували звільнитися, але тільки дзеленчали металом кайданів. Вони були сповиті дуже надійно, не рипнешся.

— Попалися, — сказала Міра. Чет щось мугикнув у відповідь.

— Хто ви? — зненацька спитав з темряви чоловічій голос.

— А ти хто? — поцікавилася Міра. Чет мовчав.

— Я — сотник армії УНР Дубківський.

— Де ми? — продовжувала розпитувати Міра.

— У полоні.

— Хто ці люди, що нас схопили?

— Людожери.

— Хто? — виразно здивувалася Міра.

— Таємна секта, яка практикує поїдання людей. За віровченням людожерів, лише систематичне вживання людського м’яса, людятинки, як вони його називають, дозволяє отримати спасіння і вічне життя.

— Що за дурня? — здивувався Чет. — Я прожив у цих краях багато років, а нічого про таке не чув.

— Людожери діють дуже обережно і вміло. Зазвичай тримають шинки при дорогах чи постоялі двори, які забезпечують їм приплив жертв. Люди зникають, і ніхто цим особливо не переймається. За часів царату людожери вміли налагодити стосунки з поліцією, то їх діяльність залишалася непоміченою. У часи війни людожери поховалися по лісах і ловлять жертви тут. Як павуки мух. Оце спіймали нас, — сотник так радісно розповідав це, наче був задоволений, що потрапив у підвал.

— Звідки це ти все знаєш? — Міра, удала захоплення.

— Я прочитав про цю секту книгу. Вона вийшла у серії вигадок, бо ніхто з видавців не міг повірити, що таке можливе насправді. Але майже все, що я читав, підтвердилося тим, що я бачив тут. То правда, чиста правда! — аж кричав з темряви, наче переконував когось, Дубківський.

— Хто той старий у золотих убраннях, який всім тут керує? — спитала Міра.

— Це їх вождь і панотець водночас. У людожерів існує теократія.

— Що існує? — спитав Чет, якому не подобалися слова, значення яких він не знав.

— Теократія. Тобто вся повнота влади в них належить жерцям, які виконують складні релігійні обряди по вшануванню їх кривавого бога.

— Старий щось казав про велику жертву, — згадала Міра.

— Так, вони не просто їдять людей, а обставляють все, як жертву, яку вони приносять своєму богу. Жертви поділяються на великі, середні та дрібні. Перші приносяться раз на рік, другі — щомісяця, а треті — щотижня. Людожери вбивають свої жертви за довгим і достатньо болючим сценарієм, після чого готують їх і вживають, при цьому ще й співають пісні, в яких вихваляють свого кривавого бога, який, мабуть, диявол.

— Той старий сказав, що я буду великою жертвою, — сказала Міра.

— О, тоді вам пощастило, красуне.

— Звідки ти знаєш, яка я? І в чому мені пощастило?

— Я бачив вас у виблисках смолоскипів, коли вони привели вас. І здивувався вашій хвилюючій красі! А пощастило в тому, що якщо нас із вашим товаришем вб’ють вже наступного тижня, то вас лише за кілька місяців, бо велика жертва приноситься восени.

— А як вони зрозуміли, що саме я — велика жертва?

— Їх старійшина ворожить на воску і виливає по ньому, як повинна виглядати велика жертва. А потім шукає схожу. Ось цього разу велика жертва повинна бути схожа на вас. То ви поживете довше, аніж ми. Та, на жаль, кінець ваш буде таким самим, — зітхнув сотник.

— Звідси можна якось вибратися? — поцікавився Чет.

— Ні. Ми прикуті кайданами до столів, на яких нас потім будуть розбирати, наче свиней. Якщо ми розіб’ємо кайдани, то на шляху у нас буде три стіни ґрат, а потім ще залізні двері і ще одні. Це пастка, з якої неможливо