Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

— Що таке? — спитала схвильована жінка. Чет показав, щоб мовчала. Швиденько стрибнув у штани, поліз на горище, вистромив голову з даху, де у соломі був зроблений отвір. Почув шепіт у дворі. Кілька чоловіків сперечалися про те, чи брати тільки коней з сараю та теличку, чи лізти до хати, може, там ще щось цікаве. Вирішили таки лізти. Постукали у двері. Чет вже сплигнув з даху, обійшов двір, придивився, чи навколо нікого немає. Наче немає. Чет заліз у сарай і подивився з темряви у спини гостей. Їх було семеро. Нахабні та нетверезі, вони пограбували вже не один хутір.

— Хто там? — перелякано спитала жінка.

— Підкажіть дорогу! — сказав тонким голосом наймолодший з грабіжників, ще підліток. — Я до мами йду, заблукав! Вовки тут! — тиснув він на жалість, бо ж почув жіночий голос. Чет вже навів кулемет, англійський «льюїс», який вирив із сіна. Виставив його з віконця сараю і почав стріляти. Звалив усіх сімох. Опісля вийшов, добив поранених з револьвера. Потім постукав у двері. Товсті, дубові, такі і з кулемету не проб’єш. Він сам їх поставив, щоб у хату непросто було зайти. За дверима тремтіла жінка. Поруч плакав її син, що прокинувся від пострілів.

— Все добре, не бійся, — заспокоїв їх Чет. Вранці повантажив трупи на віз і доправив їх до лісу, де зарив.

Потім на хутір прийшли денікінці. Роз’їзд козаків на чолі з офіцером, високим, білявим поручиком Синициним, з нервовим обличчям і тонкими вусиками. З ними був і пан Беккер, місцевий землевласник, який спершу втік від революції, а тепер ось повернувся і почав збирати пограбоване селянами майно свого маєтку. Цей Беккер нишпорив хатою. Знайшов килим, шафу і кілька книжок з картинками, які належали йому, а потім були вкрадені. Не Четом, ці речі йому подарували вдячні мешканці Синівки.

— То грабував маєток? — спитав офіцер у Чета і здивовано роздивлявся цього селюка, який мав напрочуд гарну статуру, наче не гречкосій якийсь, а біла кістка. — Ну що ж, відлупцюємо тебе у виховних цілях. Щоб знав, що не треба чуже брати. Знімай штани, Ванько.

Чет важко подивився на офіцера.

— Не Ванька я, — сказав тихо.

— Та мені плювати, хто ти є. Крав, то відповідай.

У дворі заплакали жінка з дитиною. Чет скривився. Якби не вони, він би так не дався. А то зняв штани і йому всипали спеціально заготовленими різками.

— Дивися, холопе, наступного разу розстріляємо! — сказав після екзекуції поручик і вони поїхали. Попереду козаки, а за ними Беккер на четівському возі зі своїм майном. Чет трохи почекав, потім дістав з хованки зброю і засідлав коня. Жінка намагалася зупинити. Любила Чета і боялася, що вб’ють його. Але він прибрав її руки і помчав лісом, лише одному йому відомими стежками навпростець. Сидіти не міг, то вимушений був скакати стоячи, Наздогнав козаків вже майже на виїзді з лісу. Поручнику Синицину пощастило, що терміново викликали до штабу і він поїхав до появи Чета, який перестріляв козаків і Беккера. Неквапливо зібрав зброю, коней, зняв чоботи, понишпорив у кишенях, забравши портсигар поміщика і його ж бінокль. Повантажив зібране на віз і з тим повернувся.

Третій раз приходили вже червоні. Проводили реквізицію коней. Забрали у Чета всіх трьох, яких він не встиг сховати у лісі. Жінка запропонувала товаришам пообідати. Червоні погодилися. Легко вмололи чавунок борщу з сулією самогону. Потім позасинали, бо самогон був непростий. Чет виніс сплячі тіла, повантажив на віз, вивіз у ліс. Там твердою рукою колія перерізав їм горлянки. Трупи сховав. Коли червоні приїхали шукати своїх, то Чет сказав, що вони забрали коней та самогон і поїхали лісом, а там, мабуть, бандити якісь напали. Червоні знали, що у навколишніх лісах багатенько банд, то повірили і відступили, лише забравши у Чета теля.

Отаке неспокійне життя було тепер на хуторах. Чет все придивляється до цього хутора, який їм зустрівся, Міра теж. Коли вже їхали поруч, то з двору вийшов дід з цеберком. Такий міцний чолов’яга, вгодований, червонопикий. Прямував через дорогу до колодязя. Побачив гостей і зовсім не злякався, хоч вони озброєні були.

— Доброго дня добрим людям, — сказав таким баским голосом.

— Доброго, — відповів Чет.

— Куди прямуєте?

— У справах.

— Як хочете відпочити та поїсти, то можете в нас зупинитися. Візьмемо недорого, бо мало нині стало подорожніх.

— У вас що, тут шинок?

— Та був колись шинок, на всю округу гримів. А зараз вже столи пилом припали, бо не до веселощів стало людям, — бідкався старий. — То зайдете?

— Ні, поспішаємо ми, — сказав Чет.

— Ну, як хочете. Їдьте, щоб я вам дорогу не перейшов, — запросив старий і махнув пустим цеберком.

— А на Шпилівку правильно ми їдемо? — спитала Міра.

— О, ви теж туди, — посміхнувся старий.

— А що, вже їхав хтось? — так наче заради ввічливості спитала Міра.

— Ага, хлопець один. З цілою валізою книг. Правильно їдете. Тільки через версту роздоріжжя буде, так беріть ліворуч і приїдете до Шпилівки.

— Дякую, діду, — сказав Чет.

— Немає за що.

— А хлопець той давно проїздив? — поцікавилася Міра.

— Та вчора ще.

Поїхали далі, минули хутір, знову ліс.

— Хтось нас випереджає, — сказала Міра.