Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

Двічі на тиждень відбувалася військова муштра на південній околиці. Двічі на тиждень проїжджали верхівці-улани вулицями невеличкого міста. Дзвінкі й громохкі звуки сурм через однакові проміжки часу перебивали рівномірний гупіт кінських копит, і червоні рейтузи вершників обабіч лискучих брунатних тіл огирів сповнювали містечко кривавою пишнотою. Край дороги зупинялися городяни. Крамарі кидали свої крамниці, гулящі завсідники кав’ярень — свої столики, міські поліцаї — звичні місця чатування, а селяни, що привезли на торг свіжі овочі, — своїх коней з возами. Лише візники нечисленних фіакрів, що стояли неподалік міського парку, як і перше, непорушно сиділи на передку. Звідти, згори, їм було краще видно всю ту військову виставу, ніж тим, що стояли по обидва боки вулиці. І здавалося, що старі конячини з глухою байдужістю вітали пишний виїзд своїх молодших і здоровших родичів. Далекою ріднею були горді кавалерійські огирі убогим шкапинам, що цілих п’ятнадцять років тільки й знали тягати фіакри на вокзал та з вокзалу.

Карл Йозеф, барон фон Тротта, був байдужий до полкових коней. Деколи йому здавалося, що він відчуває в жилах кров своїх предків. Вони повагом ступали по землі, спрямовуючи твердими руками гребінчасті борони. Вони чимглибше заганяли в соковиту ріллю плуга й, підгинаючи коліна, йшли за парою дужих волів. Вербовими лозинами вони їх поганяли, а не острогами й нагаями. Гостра коса літала в їхніх моторних руках, мов блискавиця, і вони збирали з поля благодать, яку самі посіяли. Дідів батько ще був селянин. Сиполє — так звалося село, звідки вони походили. Сиполє — це слово мало старовинне значення. Нинішні словенці його вже навряд чи й знали. Карл Йозеф гадав, що він знає Сиполє. Він бачив його, коли згадував дідів портрет, що висів, притемнений стелею, в батьковому кабінеті. Воно лежало десь між невідомими горами, в золотому сяйві незнаного сонця, зі своїми убогими хатами з глини та соломи. Любе село, добре село! За нього чоловік пожертвував би офіцерською кар’єрою!

Ох, тільки ж цей чоловік був не селянин, а барон і лейтенант уланського полку! Карл Йозеф не мав у місті власної кімнати, як інші. Він жив у казармі. Вікно його помешкання виходило у двір. Навпроти були приміщення для рядових солдатів. Коли він увечері вертав до казарми й за ним зачинялася велика двійчаста брама, йому завжди здавалося, неначе він опинився у в’язниці: ніколи більше не відчинять перед ним цієї брами. Його остроги мерзлякувато дзенькали на голих кам’яних сходах, і гупання його чобіт відлунювало на дерев’яній, рудій, із плямами смоли підлозі коридору. Побілені вапном стіни на якийсь час утримали в собі світло згаслого дня і тепер знов випромінювали його, наче дбали в своїй голій ощадності про те, щоб казенних гасових ламп по кутках не засвітили, перш ніж геть стемніє; так мовби ті стіни вчасно увібрали в себе день, щоб тепер, у темряві, віддавати. Карл Йозеф не вмикав світла. Притулившись чолом до вікна, що наче відмежовувало його від пітьми, а насправді само було її холодною зовнішньою стіною, він дивився на освітлений жовтим світлом солдатський «домашній затишок» у приміщеннях для рядових. Він радо помінявся б місцем із котримсь солдатом. Вони сиділи там напівроздягнені, в грубих жовтих казенних сорочках, поспускавши з ліжок ноги й гойдаючи ними, співали, розмовляли й грали на губній гармоніці. Цієї пори дня — осінь уже давно вступила в свої права, — через годину після переклику й за півтори години до відбою, казарма скидалася на велетенський корабель. Карлові Йозефу навіть здавалося, наче вона стиха гойдається, і наче скупі жовті пломінці гасових ламп під великими білими ковпаками рівномірно колишуться в ритмі якихось хвиль невідомого океану. Солдати співали пісень незнайомою мовою, якоюсь слов’янською. Старі селяни з Сиполє, мабуть би, добре їх зрозуміли! Дід Карла Йозефа, може, ще зрозумів би їх! Його нерозгаданий образ тьмянів, притемнений стелею батькового кабінету. За той дідів образ чіплялися Карлові Йозефові спомини як за єдину і останню реліквію, заповідану йому довгою низкою незнаних предків. Він був їхній спадкоємець. Відколи прибув до полку, він відчував себе онуком свого діда, а не сином свого батька, ба навіть сином, так, сином, свого дивовижного діда. Там, навпроти, без угаву вигравали на губній гармоніці. Він міг виразно бачити рухи грубих смаглявих рук, що водили бляшаним інструментом туди-сюди перед червоними ротами, а часом — і виблиски металу. Велика туга цих інструментів лилася крізь зачинені вікна в чорний прямокутник подвір’я і наповнювала морок світлим відчуттям рідного краю, жінки, дитини й господи. Удома вони жили в низьких хатах, уночі запліднювали жінок, а вдень — лани! Біло й високо лежали взимку сніги довкола їхніх хат. Жовто й високо хвилювало влітку жито навкруги. Селяни були вони, селяни! Не інакше жили й цілі покоління Тротт! Не інакше!

Далеко вперед уже просунулася осінь. Уранці, коли улани вставали, сонце виринало на сході крайнеба, мов криваво-червона помаранча. Коли ж починалися гімнастичні вправи на лузі, на просторій зеленій галявині, обрамленій темними, аж чорними ялинами, повільно вставали сріблясті тумани, роздерті дужими рівномірними рухами темно-синіх одностроїв. Тоді бліде й невеселе сонце підпливало вище. Його блякле срібло, холодне й чуже, пробивалося крізь чорне гілля. Крижані крупці немилосердним шкреблом шкребли іржаво-руді боки й спини коней, і чулося з сусідньої галявини їхнє іржання — болісний голос туги за домівкою і стайнею. Солдати робили «вільні вправи з карабіном». Карл Йозеф насилу дочікувався повернення до казарми. Він боявся чвертьгодинного «перепочинку», що починався рівно о десятій, і розмов з товаришами, які інколи збиралися в сусідній пивниці випити пива й діждатися полковника Ковача. Ще прикріший був для нього вечір у казино. Він хутко настане. Обов’язок велів з’являтися на людські очі. Вже надходив час вечірньої зорі. Уже поспішали через темний прямокутник подвір’я казарми темно-сині брязкучі тіні солдатів, що верталися «додому». По тім боці вже вийшов із дверей вахмістр Резнічек із жовтим блимливим ліхтарем у руці, і сурмачі вже збиралися в темряві. Жовті мідяні інструменти зблискували на тлі темно-синього сяйва уніформи. Зі стаєнь чулося сонне іржання коней. На небі золотом і сріблом сяяли зірки.

У двері постукали. Карл Йозеф не поворухнувся. То його денщик, він і так зайде. Він зветься Онуфрій. Скільки часу знадобилося, аби завчити це ім’я! Онуфрій! Дідові воно ще було звичним.